Українська Повстанська Армія

Коли ж вона "народилася"? Артем Зубенко згадує: "Тарас Бульба-Боровець дістався у глибину совєтської території, а в день вибуху ворожих дій, згідно наказу уряду УНР, очолив зорганізовану ним Українську Повстаньку Армію, початком якої, отже, офіційно треба вважати 22-ге червня 1941 року".1

Розуміється що це було не під смак Революційній ОУН і її провідники опублікували відозву, в якій засуджено діяльність УПА:

Ми ставимося до партизанки вороже і її рішуче поборюємо. Партизани - це аґенти Сталіна і Сікорського, а з тими нам не по дорозі. Не партизанка сотень, чи навіть тисяч, а національно-визвольна реакція мільйонів українських мас - наш шлях.

Червень, 1942. Слава Україні! Героям Слава!

Організація Українських Націоналістів

Сьогоднішнього читача цікавитимуть кличі, котрими ОУН р. мобілізувала "добровільно-примусово" нашу в більшості селянську молодь у ряди своєї УПА. Яку ж найважливішу мету визначували тоді творці УПА? На це питання відповідає Микола Лебедь: "УПА не ставила собі за мету власними силами розбити Німеччину, як також не допустити на українські землі поворотного походу большевизму... УПА бачила й бачить можливості національного зриву і відбудови Української самостійної соборної держави щойно після розвалу всякого загарбницького імперіалізму і такий розвал зв'язує з наростанням національних революцій усіх народів Eвропи й Азії".2

Не таку лінію боротьби визначує Р. Рахманний. Він у статті "Ставка на власні сили підчас війни і державницька слава УПА" писав: "УПА мала завдання охоронити революційну Конституцію України (себто основний закон УГВР з липня 1944 року) та її населення перед окупантами української території... УПА - збірно... та індивідуально... намірялася революційними методами поборювати окупантів і водночас із мас мирного люду - нащадків дулібів - створити свідому своїх прагнень і цілей українську націю".3

Осип Дяків-Горновий також обстоює орієнтацію на власні сили. Він писав: "Для нас, українців, нація є вихідною всіх цінностей і кінцевою всіх змагань. Ми висуваємо національні кличі, бо основнo переконались на шкурі власного народу, що всі інші кличі "клясові, всеслов'янські, інтернаціональні" і т.н. є тільки на те, щоб обманювати народи і їх опісля закріпощувати".4

Яку ж бойову збройну силу зуміли змобілізувати до боротьби з окупантом ці кличі? На це питання є кілька відповідей. Мирослав Прокоп, визначний член УГВР, твердить: "У час найбільшої активности на переломі 1943-1944 років, УПА, разом з організованими кадрами ОУН, не перевищала 40 тисяч людей. Твердження деяких авторів про стотисячну армію є фантазією".5 Василь Кук (наслідник ген. Чупринки) вважає, що "в липні 1940-вих років УПА начислювала до 200.000 воїнів та їх число швидко зростало".6

З яким відхиленням коливаються цифри відносно боротьби УПА погляньмо на статистику Л. Шанковського та Юрія Коваля. Юрій Коваль писав: "У липні 1946 року ЦК КПбУ прийняв пропозицію МВС УРСР про доведення кількости бійців у винищувальних батальйонах до 35 тисяч (Волинська область - 4 тисячі, Львівська - 6 тисяч. Дрогобицька - 5 тисяч, Рівенська - 4 тисячі. Тернопільська - 7 тисяч, Чернівецька - 2 тисячі".7 У проф. Л. Шанковського ці цифри зростають майже у двадцять разів: "До великої бльокади большевики зосередили великі сили; за підрахунками підпілля - 595.000".8

Такі дивовижні цифри находимо при визначенні людських втрат УПА. Р. Рахманний писав: "Втрати УПА можна порівняти із загибеллю однієї армійської дивізії".9 Полк. Іван Білас у статті "Протистояння: до 50-річчя УПА" пише: "16 січня 1946 року нарком внутрішніх справ В. Рясний, призначений заступником союзного наркома, передав справи своєму наступникові Т. Строкачу. В акті передачі зазначалося: "... за час від лютого 1944 року до першого січня 1946 року ... вбито 103.313 бандитів ... арештовано членів ОУН - 8.370, арештовано активних повстанців 15.959 ... з'явилось з повинною 50.038 бандитів".10 Розуміється, що ці каґебістські цифри також не завсіди вірні: каґебісти всякі операції проти УПА використовували для грабунку, убиваючи при тому тисячі невинних людей, а щоб замести за собою бандитські сліди, убитих зачисляли до упівців. Віктор Коваль у статті "Під червоночорними прапорами" також подає статистику втрат УПА: "Протягом 1944-1946 рр. радянські органи зафіксували 56.6 тисячі убитих та 108.5 тисячі полонених вояків УПА. Ще 48.3 тисячі бандерівців ... здалися".11 Ще спитаймо себе: скільки наших сіл вивезено за співпрацю з УПА?

Які ж були в той час втрати більшовицьких каральників? Ю. Шаповал у статті "Сказати всю правду; до 50-річчя УПА" писав: "... 1946 року в Куликівському районі Львівської области ті, кого кваліфікували як "бандитів", роззброїли 6 винищувальних батальйонів".12 В цій же Літературній Україні Ю. Шаповал опублікував також записку військового прокурора військ МВС Українського округу Сошарського до М. С. Хрущова, в котрій вичисляє диявольські методи каґебістів у боротьбі з УПА. Якими жорстокими мусіли бути ці каґебістські "здєлки", коли на них зареаґувала совість високого старшини КҐБ!

Погляньмо тепер на польсько-український фронт, на якому ми втратили, може й назавжди, Лемківщину. Запитаймо себе про можливість замирення на цьому непотрібному для обидвох народів фронтів. Де впав перший постріл? Може й велика частина вини лежить на нашому боці? В містечку Соколівка Львівської області вже на початку липня 1941 р. боївка ОУН р. розстріляла 2-ох молодих поляків. Чи подібні випадки не траплялись тоді і по інших наших селах і містах? О. Шуляк - Штуль Жданович у книжці "В ім'я правди" що появилась у 1948 р. писав: "... польська меншість в Україні була готова бути в своїй спеціяльно сільській масі льояльною... Не бракувало з польського боку ані провокацій, ані злочинів. Але на це треба було відповісти судом і карою винних. Але те, що на тому відтинку діялось 1943 року, не дасться вкласти в жодні рамки... Скажемо тільки, що вся рубанівська (М. Лебедь?) акція на цьому відтинку поставила польську меншість проти нас ... впхнувши поляків в обійми німців і більшовиків".13

Зовсім не те про ці події писав Микола Лебедь: "Влітку 1943 р. Волинь майже всеціло лишається під володінням УПА. Поляки, шо одержали наказ опустити терен, здебільшого той наказ виконали".14

В місяці травні 1943 р. в місті Броди ми бачили на власні очі польських біженців із Волині. Скільки ненависти було в їхніх очах - вистарчить її на два-три століття.

Про одну з головних причин, чому не вдалося запобігти польсько-українській різанині, свідчить стаття Бориса Левицького "Наклепи на командира УПА Шухевича?", що появилася у Детройті, в "Українських вістях" від 15 травня 1983. Б. Левицький писав: "В часі війни я два рази зустрічався з Романом Шухевичем. У першій розмові йшлося про справу польсько-українського замирення. За його згодою я поїхав до Варшави, щоб подати відповідну заяву командира УПА і розпочати безпосередні розмови між АК й УПА. Другий раз приїхав Шухевич засмучений і дослівно сказав: "Я не паную над ситуацією в УПА; отамани проти замирення; їдьте до Варшави, щоб все відкликати". Це було в половині 1943 року. Шість років Пізніше почалася трагедія УПА. У жовтні 1949 року совєтський аґент Василь Кук став заступником командира УПА, а, за комунікатом Кука, Роман Шухевич загинув 5 березня 1950 року в селі Білогорща "в боях". У дійсності він утік до Львова, де жив під прибраним прізвищем, тобто на чужі документи, а НКВД, вірніше - провокатори його здемаскували і вбили на вулиці".

Як тоді нам розуміти думки проф. Л. Шанковського, що в статті "УПА й Дивізія" писав: "... пор. Богдан Ґвоздецький ("Емір Кора"), що став КВОД ген. Чупринки і разом з полк. Юрком Лопатинським ("Калина") вів переговори з К-дою польської підпільної армії, які ці два старшини довели до успішного кінця".15

Польські автори А. Б. Щесняк і В. З. Шота стверджують, що якраз німці, спритно використовуючи польсько-українські історичні антаґонізми, спричинились, чимало, до цього шкідливого для обох народів конфлікту.16

Про цей конфлікт згадує й наш історик Орест Субтельний. Він пише: "За польськими джерелами, на Волині за 1943-1944 рр. українці, насамперед загони СБ..., вирізали 60-80 тисяч польських чоловіків, жінок і дітей".17 "Українці ж стверджують, що ця різанина розпочалася раніше, ... коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмшини, а згодом продовжувалась у 1944-1945 рр. серед безборонної української меншості на захід від ріки Сян. Так чи інакше очевидно, що як українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління".18

Відомий нам усім Данило Шумук, кол. пропаґандист УПА на Волині, в своїх споминах дуже гостро засуджує нелюдські акції СБ супроти поляків.

І зараз ми, як державний народ повинні знати всю правду про УПА. Чи кличі, під якими рев. ОУН вербувала до лісу нашу селянську патріотичну молодь, виправдали себе? Чи розпався тоді від "ударів" революційних народів Радянський Союз? Чи Америка прийшла нам із допомогою? А ці кличі я чув 12 липня 1944 р., коли нашу соколівську молодь мобілізували партійні політруки в ліс. А сьогодні вся ця молодь лежить по розкиданих усюди могилах! Триста, чи чотириста молодих людей, котрих зараз так бракує Україні!

Розуміється, що й наші надії на Дивізію "Галичина" також загинули на брідсько-золочівських полях. П'ять з половиною тисячі цвіту нації!

Наші історики повинні прочитати слова хорунжого УПА Михайла Зеленчука, котрий недавно писав: "Здавалося, що ми можемо вести підпільну боротьбу в Карпатах ще десятки років. І на 7-му році боротьби впала на нас чорна зрада ... пішов командир на командира, провідник на провідника, побратим на побратима, боївкар на боївкаря. Всюди на зв'язках полилася кров зради, падали герої, потрапляли в пазурі чекістів есбісти й провідники, лицарі-революціонери священної боротьби за визволення".19

І ще мусимо згадати про долю дивізійників, котрих революційна ОУН завербувала на емісарів в Україну. Ще до сьогодні зберігаються в мене персональні речі Д. Дудинського, надійного молодого маляра, котрого вислала ОУНр. з Мюнхену в Україну 1948 р. Попала тоді у ворожі кігті й група Кшика, Баглая, Ясінського, та ще чотирьох моїх колеґ із Рімінської Матури. Я тоді катеґорично відмовився йти в Україну з цією групою!

І ще хочу опрокинути "тавро коляборації" з нацистами, що так часто обвинувачують нас, дивізійників. Ще далеко до творення Дивізії "Галичина" був леґіон "Соловейко", була заява Володимира Стахіва, Керівника Ресорту в Політичному Бюрі ОУН. Лист його до німецького Фюрера залучуємо також до нашої статті. І не вважаємо В. Стахова "Коляборантом"!

І на кінець попробуймо кількома словами порівняти бойову долю-недолю дивізійника з долею воїна УПА. В день 22 липня 1944 р. мене, бійця Штабної Сотні 29 полку, що після дев'ятьох безсонних ночей вибився з останніх сил, бойові друзі винесли, чи прямо кажучи, витягнули за ноги із Жукова аж до Дунаєва. Це приблизно 23 кілометри. А могли мене лишити в житах! Такого привілею, в подібній ситуації, воїни УПА не мали: вони власною рукою відбирали собі життя, або, будучи важко раненими, благали, щоб хтось їх дострілив!

Як повище згадує М. Зеленчук героїчну боротьбу УПА кінець-кінців знищили "рідні сексоти". Долучуємо статтю "Більшовицька аґентура в боротьбі з УПА".

Але найбільш образливі слова проти Дивізійників впали з-під пера Ю. Покальчука. В часописі "Молода Галичина" від 28 липня 1990 р. він писав: "Найбільша трагедія дивізії "Галичина" полягала в тому, що близько десяти тисяч українців, шо полягли під Бродами, воюючи з німцями за Україну, воювали проти українців, що були в інших мундурах, з боку іншої армії".

А хіба ж то не спостерігалося протягом нашої трагічної історії? Пригадайте собі "українських" полковників, що в бою під Полтавою в 1709 р. помагали російському цареві угроблювати війська гетьмана Мазепи? Або що робив пан Юрко Коцюбинський? Ця ганебна діяльність тяглася крізь усю нашу історію.

Також не точна статистика п. Покальчука. У боях під Бродами загинуло, чи попало в полон приблизно 5-6 тисяч дивізійників. Три тисячі повернуло до Дивізії, і ще три тисячі перейшли до УПА. І в Дивізію набралося не "11 тисяч добровольців" але звиш 80.000. "Хто вони були?" Пане Покальчук, це були патріоти, що за свої ідеали не вагалися вмирати на Брідських полях! Ми вважали, що Дивізія зможе стати зародком нашої армії, бодай у Галичині!

І ще долучуємо до нашого нарису "Акт проголошення Української Держави" в якому знаходяться "вітання" Німецькій Героїчній Армії" й оклики "Слава" Фюрерові Великого Райху.

І в цім випадку, на багато "злочиннішим" від "тавра коляборантів" пришитім дивізійникам, не можна шукати за зрадою наших інтересів: робилося все те, що можна було робити в диявольських часах!

 

--------------------------------------------------------------------

[1] Літопис Волині. Рік 6, 1962, ч. 6.

[2] М. Лебедь. УПА. Вид. Пресового Бюра УГВР, стop. 93-94.

[3] Літературна Україна, 7.5.1992.

[4] Ідея і чин. Нью-Йорк, 1963, стор. 76.

[5] УПА з перспективи 40-річчя. Свобода, 22 жовтня 1992.

[6] У Пармі відзначили 50-ліття УПА. Свобода, 22 жовтня 1992.

[7] Літературна Україна, 1 жовтня 1992.

[8] Історія українського війська, 2-е доп. вид., 1953, стор. 762.

[9] Літературна Україна, 18.6.1992.

[10] Літературна Україна, 29.10.1992.

[11] Вітчизна, ч. 9, 1992, стор. 79.

[12] Літературна Україна, 1 жовтня 1992.

[13] М. Лебедь. УПА. Вид. Пресового Бюра УГВР, стор. 34-35.

[14] Там же, стop. 39.

[15] Українська Дивізія "Галичина". Торонто, Братство кол. Вояків 1-ої УД УНА, 1990, стор. 78.

[16] A. Szcześniak, W. Szota. "Droga do nikąd". Warszawa, Ministerstwo Obrony Narodowej, 1973, стор. 78.

[17] О. Субтельний. "Українa; історія". Київ, Либідь, 1991, стop. 412.

[18] Там же.

[19] Альманах "Гомону України", 1992, стop. 64.