Дивізія "Галичина"

Майбутнім нашим поколінням і дослідникам жорстоких подій на наших землях у часі Другої світової війни не легко буде зрозуміти, чому аж 80.000 української молоді зголосились у ряди Дивізії "Галичина". Як можна було тоді зважитися на співпрацю з гітлерівською Німеччиною, коли від її бомб горіли вже стріхи волинських сіл, коли тисячі наших братів гинуло в ґестапівських катівнях і коли мільйони нашої молоді депортовано на невільничі роботи до німецького Райху?

Дехто з наших наївних дослідників запитує, чому ми вибрали собі за союзника якраз гітлерівську Німеччину замість червоного "визволителя" Галичини з 1939 року. Відповідь буде дуже проста: червоні визволителі називали нас удень "єдинокровними" братами, обіцяли рай на землі, а ніччю приїздив під вашу хату "чорний ворон", забирав вас до катівень, і там пострілом нагана в потилицю кінчав ваше життя. За день-два, ваше подіравлене кулями тіло закопували в якомусь парку, садили на могилах квіти й за вами заростав слід. Ваше мертве тіло перемінювалось у "квітучу Україну".

Німці поводились в Україні гуманніше, тобто з такою ж самою брутальністю як наші "єдинокровні брати", але того не маскували. Німці вважали нас за худобу, за будь-яку провину розстрілювали наших братів таки перед нашими очима й не маскували мученичих могил квітучими парками.

Весною 1943 року, після сталінградської катастрофи, ніхто з нас не вірив у німецьку перемогу. Зникли тоді й останні сліди пронімецької орієнтації. І вже в перших тижнях Другої світової війни німці відкрили нам своє справжнє обличчя: aрештування членів уряду Я. Стецька у Львові, розстріли політичних в'язнів і закладників у Соколівці, Станиславові, у Луцьку та жорстоке трактування полонених українців, бійців Червоної армії, могли збудити в нас ненависть і погорду, а не якісь пронімецькі симпатії!

У такій незавидній ситуації, поміж червоним молотом і брунатним ковадлом, нам тільки довелося вибирати менше зло: гинути від американських бомб на невільничих роботах у Райху, ждати на кровожадного "визволителя" зі Сходу, або хоронитись у рядах Дивізії "Галичина". Ми вибрали Дивізію. Чималу роль зіграв тут патріотичний момент: колишні ветерани Українських Армій зуміли переконати галицьку молодь, що Дивізія, так як колись формації Українських Січових Стрільців, у сприятливий момент, зможе стати ядром Української Армії. Кажуть, що й такої думки був наш великий Митрополит Андрей Шептицький.

Але найбільшим поштовхом до творення Дивізії був таки наш страх перед більшовицьким, другим "визволенням" Галичини. Тоді ще свіжо стояли в нашій пам'яті більшовицькі звірства у львівських Бриґідках, Винниці, Золочеві. Бродах. Тисячі-тисячі по-звірськи закатованих наших братів і сестер! І цей страх перед Червоною армією, перед "другим визволенням" показав нам свої жорстокі зуби: тоді, тільки в мойому містечку загинуло від більшовицьких куль кілька сотень молоді, а поміж ними мій старший брат, інвалід Михайло.

А може ще й хтось і спитає: "А чому ви тоді не пішли в ряди УПА?" У місті Броди проживав у той час д-р Ю. Вассиян, у котрого я брав лекції німецької мови. В одній нашій розмові, коли я сказав йому що піду в ліс, він запитав мене: "А чи ви знаєте, що кожну війну виграє скорість? УПА може мати бистрого коня, або молоду дівчину зі сильними ногами. А у ворога є літаки, танки, телефони".

Та й нас інформували колишні вояки, що в лісі реґулярної армії створити не можна. Особливо тоді, коли всю зброю та амуніцію приходиться здобувати від ворога. А його не завжди можна несподівано заскочити! Що воно було так, показав великий бій двох-трьох тисяч упівців із відділами Червоної армії в трикутнику Тур'є - Переволочно - Соколівка. Цілих дві доби билися по-геройськи воїни УПА, а потім забракло їм амуніції. В додаток, більшовики ввели у бій артилерію та ґранатомети, що довело до масакри...

Літом 1970 року я відвідав братську могилу сотень бійців УПА, полеглих у згаданому бою, що покояться коло пам'ятника о. Володимира Кальби на соколівському цвинтарі. Дві сотні знайомих мені очей дивилися на мене з того світу. Останній раз бачив я їх ще живими, в день празника св. Петра й Павла, перебуваючи як вояк Дивізії на короткій відпустці. Саме в цей день 1944 року соколівську молодь мобілізували в ліс. Зазначую: мобілізували представники ОУНр.

Треба завсіди пам'ятати, що бійцям УПА довелося воювати в атмосфері "спільної відповідальности": За одного вбитого німця, ґестапівці нищили ціле село; за одного вбитого москаля енкаведисти депортували ціле наше село. В таких обставинах, партизанська війна на двох фронтах видавалася нам божевіллям. І саме тому, ми вибрали Дивізію. В Дивізії зберегло своє життя двадцять тисяч молодих людей; із 80-тисячної УПА на Захід пробилися тільки кілька сотень геройських упівців.

І ще треба згадати ставлення ОУНр. до вербування молоді в ряди Дивізії. Воно не було послідовним, чи однаковим. Для прикладу, в місті Броди, підчас проголошення творення дивізії "Галичина", тільки одинокий о. Сірко не боявся пригадати присутнім про німецькі звірства. Добровольці Брідщини були в більшості членами ОУНб. А коли Дивізія опинилася вже на фронті, то в селі Ясеневі зголосились у її ряди майже дві сотні активної молоді Брідщини. В тім же Ясеневі два підстаршини Штабної Сотні 29 полку Євген Смик і Красій (за моїм посередництвом) вишколювали добровольців УПА.

Завдяки існуванню Дивізії змогли виїхати на Захід тисячі активу Галичини й Наддніпрянщини. В Дивізії врятували своє життя деякі підстаршини й старшини "Нахтіґалю", й Червоної армії, що попали в німецькі руки.

А найважливіше, після брідської катастрофи Дивізія дала рядам УПА майже три тисячі найкраще вишколених старшин, підстаршин і бійців. І тому нам, дивізійникам, дуже дивно, а навіть і прикро, що деякі діячі домагаються сьогодні прав тільки для Упівців, а про Дивізійників, чомусь, не згадують. Тут побратимством зброї навіть і не пахне!

Кількох критиків творення Дивізії наголошують загрозливість "пронацистського тавра", про що, чи не вперше писав проф. В. Дмитришин: "Це не була дорога до перемоги чи творення української армії, чи незалежности України. Скорше це була дорога до катастрофи, великих терпінь, втрати багатьох людей, і передовсім, набуття пронацистського тавра, що не скоро щезне з українського лиця".1

Цікаво згадати, що головний творець УПА Микола Лебедь, також, не жалів прикрих слів на конто Дивізії. Але при кінці Другої світової війни його вже не було в рядах УПА, але вся його увага була звернена на Дивізію, і в ім'я УГВР-и, про що розповідав мені пок. сотник Б. Підгайний, він видав дивізії дуже цікавий "НАКАЗ", котрий поміщуємо при кінці нашої статті.

Не пожалів гіркого слова для дивізійників останній командир УПА пан Василь Кук. У своїй статті "Ми здобули моральну перемогу" він писав: "Коли ж німці почали створювати дивізію СС "Галичина" 1943 року, тоді в Україні лютував фашистський терор, вже воювала з окупантами УПА і про ніяке співробітництво з німцями не могло бути й мови. А тому створення цієї дивізії було злочином проти українського народу, провід ОУН однозначно засудив цю акцію і закликав всіх саботувати її".2

Пан В. Кук мусів так строго засуджувати "співпрацю з німцями", щоб, мабудь, виправдати своє покаяння перед московським КҐБ із 1960 року: "Відкритий лист В. Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном". "Покаяніє" пана Кука знайде читач при кінці нашої статті.

І ще потрібно згадати статтю пана Ярослава Тинченка, що появилася у "Київських Відомостях" від 27 липня, 1999 р. Він писав: "Вступаючи до німецької армії, вони не мали наміру завойовувати чужі землі, звільняти "неньку Україну" чи карати "москалів". Завдання галичан було значно скромнішим: захистити свою батьківщину, Західну Україну, від тих, кого вони вважали своїми окупантами. Зокрема і від нас, східних українців, які й досі свято вірять, що ми йшли їх визволяти". Хіба пригадаю панові Тинченкові як виглядало це визволення на нашому подвір'ї: "Визволителі" два рази спалилили нашу хату, вбили мого старшого брата Михайла, й забрали моїй матері останню корову. Хіба так поводяться "визволителі" пане Тинченку?

І ще треба згадати статтю, поміщену в "Гомоні України" від 13 вересня 1979 року, в котрій політичним болотом обкидано проф. В. Кубійовича. Там заявлено: "Підчас німецької окупації український націоналізм вів боротьбу проти таких вислужників гітлерівським окупантам, як Кубійович і Ко. в Галичині, Штепа в Києві". Яка це була несправедлива оцінка проф. В. Кубійовича, коли згадаємо його наукові праці!

 

--------------------------------------------------------------------

[1] Моя стаття: "Творці Дивізії "Галичина" під обстрілом В. Дмитришина". Новий Шлях, 6-13 серпня, 1994 р.

[2] "Ми здобували моральну перемогу". Молодь України, 4 серпня 1992 р.