Кінець війни

Ішли перші дні травня 1945 року.

На нашому фронтовому відтинку було відносно спокійно. Але в тому часі до Австрії вже вступили з заходу й північного заходу альянтські війська. Шостого травня відбулась конференція в командному пункті IV СС танкового корпусу, в часі якої обговорено всі заходи, що їх треба зробити, щоб німецькі й чужонаціональні військові частини не попали в руки большевикам у часі капітуляції. Вирішено, що весь німецький фронт, починаючи від 7 травня, мав покинути становища й поспішно відходити на територію, захоплену західними альянтськими військами. Пополудні того самого дня відбулась нарада в головнокомандуючого шостою панцерною армією генерала Балька, який повідомив усіх присутніх, що Німеччина капітулюватиме в найближчих днях і що треба всім армійським частинам скоро відійти з фронту, щоб не попасти в большевицький полон.

Другого дня в передполудневих годинах почався відступ цілої шостої німецької панцерної армії, в тому числі і IV СС танкового корпусу і нашої Дивізії. Всі шляхи і дороги були заповнені відступаючим військом, а до того ще з південного сходу надходили частини другої німецької армії.

В часі відходу, в дні 10 травня, застрелився в місцевості Тамсвеґу ген. Фрайтаґ. Перестав існувати штаб Дивізії, а наше вояцтво почало продиратися через верхи гірських масивів, щоб не попасти в руки большевикам чи тітовським партизанам. Біля Тамсвеґу англійці призначили збірний пункт для нашого вояцтва, і там я обняв команду над всіма нашими вояками, що прибували на цей пункт. Другий збірний пункт був у Шпітталю, а звідти англійці вивезли все зібране там наше вояцтво до Італії.

Близько 700 дивізійників, між ними багато старшин, опинилися в американському полоні. Спершу вони перебували в таборі над озером Ріґзее біля Мурнав, це приблизно 60 кілометрів від Мюнхену, потім у місцевості Бад Айблінґу, пізніше в Аєрбаху. Наші дивізійники були звільнені з американського полону у відносно скорому часі. Але вся основна сила нашої Дивізії перебувала в Італії в полоні аж до 1947 року, а пізніше була перевезена до Великої Британії.

Спільне перебування нашого вояцтва в полоні в Ріміні, де була широко розгорнена культурно-освітня і виховна діяльність і де наше вояцтво поглиблювало своє знання, готуючись до цивільного життя, було, безумовно, доброю життєвою школою для нього. Правильно відмітив це пор. В. Литвинович у своїй статті п. н. «Культурно-освітня і виховна праця в таборах полонених в Італії», що була надрукована в журналі «Вісті», ч. 1.6, 1953 року. В цій статті він писав таке:

«...Вся ця культурно-освітня і виховна діяльність дала нам, воякам, розуміння і значення ролі українця, колишнього вояка, в суспільно-громадському й культурно-освітньому житті й зміцнила його наснагу йти шляхом послідовної праці для добра своєї батьківщини, народу та вистояти вірно й непохитно на своїй стійці, так, як колись він стояв на стійці зі зброєю в руках, так і тепер він стоїть на стійці оборони інтересів українського народу. Можливо, що табір додав нам, колишнім воякам, те, чого не могла дати нам чужа уніформа».

На мою думку, це правильна розцінка. Табір у Ріміні виховав тип українського вояка-суспільника, який, вийшовши з полону, взявся негайно до політичної, суспільно-громадської, культурно-освітньої та виховної праці. Найкращим прикладом такого вояка-суспільника є наші побратими-вояки у Великій Британії, завдяки яким заіснувало і розвинулося добре зорганізоване життя української громади в тій країні.

Ми часто говоримо «колишні вояки». Це неправильно. Немає колишніх українських вояків, а є українське вояцтво, яке і далі в дійовій службі свого народу й України, хоч і не зі зброєю в руках. Дефініцію завдань нашого вояцтва в мирному часі дуже добре визначив пор. д-р Святомир М. Фостун, вказуючи, що «вояцька присяга на вірність України зобов'язує нас постійно, а теперішній наш цивільний статус не зменшує наших зобов'язань супроти Батьківщини. Довгі роки перебування на чужині ні в чому не змінили, а навпаки, ще збільшили наші завдання у всеобіймаючому фронті визвольної боротьби українського народу й кожночасно нам пригадують, що добро української нації - це наш найвищий закон і життєвий дороговказ українського вояцтва».

Так, дорогі побратими-вояки, й ви, шановні читачі. Добро української нації - це найвищий закон і життєвий дороговказ.

Такими словами я закінчую ці мої спомини-роздуми в добрій і вірі й надії, що вони стануть причинком до основного вивчання історії українського війська в сучасному двадцятому століттю, що її в майбутньому опрацюють і напишуть українські військово-знавчі історики.

Коли так станеться, то мої спомини-роздуми сповнять своє призначення.