Наказ здати зброю

З кінцем березня 1945 року, коли-то фронт був віддалений від місця постою нашої Дивізії всього на 40 кілометрів, а в районі перебування Дивізії посилено оперували тітовські партизанські загони, несподівано наспів дивовижний наказ, щоб Дивізія склала зброю.

Правдоподібно, мав видати такий наказ сам Гітлер. Наслухався я тоді чимало різних версій і від штабових німецьких старшин, і від наших старшин. Тому, що це була важлива справа, хочу подати тут два факти, що, напевно, мали якийсь зв'язок із таким безглуздим приказом. Перший факт - це перехід прибулого волинського куреня до юґославських четніків, а другий - це опінія Гітлера про «русинів».

Про справу волинського куреня описав основно Орест Городинський у своїй статті п. н. «Два дні в партизанці», що була опублікована в журналі «Самостійна Україна», ч. 7 (161) за липень 1962 року. Городинський також використав у тій своїй праці різні неопубліковані до того часу матеріяли, стосовні тієї справи. Згідно його статті історія цього волинського куреня така: курінь, або волинський леґіон постав як партизанський загін у березні 1943 року на Волині в Крем'янеччині. Його командиром був хор. Микола Медвецький-«Хрін». Леґіон належав до організаційної системи ОУН під проводом полк. Андрія Мельника, і його завданням було охороняти українське населення Волині від німців, польських і совєтських партизанів. Коли в червні 1943 року дійшло до сутичок між повстанцями з ОУН під проводом Степана Бандери і тим загоном, тоді «Хрін» прийняв пропозицію німців припинити з ними боротьбу. Тоді загін перезвався Українським Леґіоном Самооборони. Його німецьким командиром став штурмбанфюрер Луцького СД Асмус. На початку 1944 року командування цим Леґіоном перебрав полковник армії УНР Квітка і незабаром зробив з нього добру бойову частину. Але в червні він відійшов. На його місце ОУН прислала полковника армії УНР Володимира Герасименка, але німці в бойових діях співпрацювали з полк. Петром Дяченком, колишнім командиром Чорних Запорожців і контрактовим старшиною польської армії.

З наступом совєтської армії в липні 1944 року Леґіон перейшов на польську територію. Там у засідці згинув майор Асмус. На його місце прийшов штурмбанфюрер Люблінського СД Біґельмаєр. Німці почали висилати Леґіон до боротьби з польськими партизанами. Провід Леґіону був проти такої німецької політики. Тоді німці заарештували політичного провідника Леґіону «Солтиса». Під час дальшого відступу на Захід до Леґіону приєдналися деякі відділи різних українських частин, а також деякі старшини з Дивізії «Галичина».

В лютому 1945 року Леґіон перевезено залізничним транспортом на станцію Праґерско біля Марібору, де він розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц. Там на початку березня було запляноване включення його в Дивізію. Однак для вояків цього Леґіону першим бажанням була боротьба на рідній землі, і напередодні заплянованого врочистого включення близько 250 вояків під проводом хор. Романа Кивелюка-«Ворона» та хор. «Коваля» подалися в ліси, щоб за допомогою четніків повернутися в Україну. Але четніки співпрацювали з німцями й донесли німцям про наміри Леґіону. Врешті після переговорів і вияснень вояки Леґіону погодилися на включення їх до Дивізії. Хоч німці пообіцяли нікого не карати, проте хорунжого Кивелюка, який їхав до штабу Дивізії, вони вбили, мовляв, він утікав.

Леґіон нараховував близько 600 чоловік і мав чотири сотні. Вояки мали совєтські рушниці, кільканадцять легких і два важкі кулемети, одну протипанцерну гарматку і підводи. Треба відмітити, що вояки того Леґіону воювали прикладно на фронті в складі різних частин нашої Дивізії і багато з них були нагороджені медалями. Як бачимо, доля цього волинського Леґіону була доволі химерна. Спочатку Леґіон воював проти німців, потім з ними спілкував, потім знову хотів вернутися в Україну з поміччю юґославських четніків.

Друга справа, хоч менш для нас важлива, але також цікава. Ґ. Г. Штайн подав у своїй праці п. н. «Hitlers Lagebesprechungen», Abendslage vom 23 Marz 1945, in Berlin, що, найправдоподібніше, наказ про роззброєння нашої Дивізії видав сам Гітлер після обговорення ситуації на конференції в його квартирі в Берліні, що відбулась 23-24 березня 1945 року. На цій конференції Гітлер, дізнавшись про існування нашої Дивізії, сказав таке:

«Ніхто не знає, що навколо робиться. На моє здивування, я щойно почув, що несподівано з'явилася українська СС-дивізія. Я абсолютно нічого не знав про цю українську СС-дивізію. Або ця частина є надійна, або ні. Тепер я навіть не можу творити нові формації в Німеччині через брак озброєння. Тому це ідіотизм - давати озброєння українській дивізії, яка не є зовсім надійна. Я радше волів би забрати в неї зброю і створити нову німецьку дивізію. Я припускаю, що вона є першорядно озброєна, правдоподібно, значно краще, ніж німецькі дивізії, які тепер ми творимо». А далі: «Якщо вона складена з австрійських рутенців, нічого не можна зробити, як тільки забрати в них зброю. Австрійські рутенці були пацифісти. Вони були вівці, не вояки. Вони були нещасливі навіть у австрійській армії. Вся ця справа - це помилка».

Така балаканина Гітлера виглядає на його звичайне й притаманне йому крутійство. Коли він не раз вмішувався навіть у оперативні воєнні дії окремих полків і доводив до розпуки свій генералітет, то як він не міг знати про існування нашої Дивізії. До речі, Гіммлер ніколи не відваживсь би творити таку Дивізію без апробати Гітлера. Його верзіння про пацифізм галицьких українців, що їх називали за часів імперської Австро-Угорщини «тирольцями Сходу», випливало з питомої і хронічної ненависти Гітлера до слов'ян. Адже галицькі українці були завжди добрими вояками. Оцінював їх належно архикнязь Фердинанд і архикнязь Вільгельм, відомий як Василь Вишиваний, полковник УСС.

Шеф штабу нашої Дивізії назвав цей наказ роззброєння нашої Дивізії божевільним. Таким він виглядав для всіх, що орієнтувалися у воєнному положенні та бачили, що Третій Райх тріщить і валиться.

Накази про роззброєння нашої Дивізії весь час чергувалися та собі взаємно суперечили. Надсилали їх різні військові команди. Остаточно таки почали відбирати зброю від нашого вояцтва. Можна уявити собі його настрій, коли воно чує близький гук гарматньої канонади, а йому наказують здати зброю, яку опісля знову віддають. Треба завдячувати дуже багато впертій інтервенції Отто Вехтера, кол. губернатора Галичини, який під кінець війни був призначений в головному управлінні СС опікуном усіх військових добровільних чужинних формацій. Завдяки його впертим заходам хвилево здержано роззброєння нашої Дивізії, а згодом зовсім відкликано та віддано відібрану зброю нашому вояцтву, а Дивізія одержала теж наказ реквірувати паливо, зброю і амуніцію від відступаючих німецьких і мадярських частин. Адже становище на фронті сильно погіршувалося і большевики підходили вже щораз ближче до Марібору.

Ґруппенфюрер Отто Вехтер, кол. губернатор Галичини, прибувши до Дивізії, зібрав одного дня відправу з участю штабу й курінних командирів запасного полку нашої Дивізії і там одверто сказав, що Німеччина програла війну. «Бачимо, що важкий час, - говорив Вехтер, - Німеччина програє війну. Залишається однак для нас одна ще потіха. Тепер з різних причин розійдуться по світі тисячі німців. Так буде легко рознести по всьому світі ідеї націонал-соціялізму».

Чи справді Вехтер вірив у те, що сказав?

Чи, може, лише так сказав, щоб щось сказати? Мабуть, так, бо ж він був інтеліґентною людиною, поміркованою, і добре знав, що таке націонал-соціялізм, яке лихо принесла ця політично-ідеологічна система самій Німеччині й всім народам. Напевно, знав Вехтер і про існування концтаборів та інше жахіття гітлерівського терору.

Були на тій відправі різні старшини, навіть і старі віком, та немало дивувались його словам, як може таке одурманення націонал-соціялізмом захопити навіть інтеліґентних людей, і як може Вехтер говорити про поширення ідей націонал-соціялізму в повоєнних часах, коли він уже гине на наших очах.

Блеф чи справді ідеологічне одурманення?..

Про це одурманення писав Еріх Керн у своїй праці п. н. «Ді Ґроссе Равш», описуючи, як націонал-соціялістичним одурманенням були опановані, прямо сп'янілі, німецькі маси. Це була справжня психоза мас, які сліпо йшли за Гітлером, який і завів Німеччину в історичну катастрофу.

Але мусимо бути справедливими до Вехтера. Він робив, що міг, щоб полегшити життя наших людей в Галичині і багато допомагав. Лихо було в тому, що в адміністрації було повно поляків, котрі робили різні пакості нашому населенню, а все йшло на рахунок німців. Він був одним з головних організаторів нашої Дивізії і турбувався нею весь час. У повоєнних роках Вехтер приховувався десь в Італії і помер у 1949 році.