Бої з партизанами

В кінці лютого 1945 року Дивізія закінчила свій марш, прибувши на місце свого нового постою в районі: Дойч Ляндсберґ - Ляйбніц - Марібор - Сл. Бістріца - Сл. Каніїце - Словенґрадец - Дравоґрад. Цей весь район був охоплений дією юґославських партизанів, добре озброєних, вишколених і забезпечених постійним постачанням зброї та виряду, що його скидали англійські літаки. Щоб успішно поборювати партизанів, треба було призначити Дивізії якнайбільший район своїм простором, а не такий малий, що його дістала Дивізія, і аж шеф штабу Дивізії їздив до військових адміністративних чинників домагатися, щоб поширити терен дії Дивізії для ліпшого вишколу та кращої оборони.

Боротьба з партизанами не була легкою. Партизани знали прекрасно свій терен, знали всі гірські переходи, стежини, мали всюди своїх розвідників, утішались підтримкою населення, яке їх повідомляло про кожний більший рух наших частин. Далекі рейди проти партизанів у високих горах, спроби їх оточити й знищити не завжди були успішні.

Одного разу кинули мій курінь у гори прочесати одну лісисту гору, на якій був малий фільварок чи лісництво. Ніяких ближчих інформацій ми не одержали. Мали ми провірити, чи там не криються дезертири з німецької армії. Довго ми добивалися на ту гору, бродили часом по пояс у снігу. Врешті, коли вийшли на ту гору так, що нас було добре видно, нагло гримнув постріл. Це один підстаршина стукнув так міцно прикладом ручного кулемета, що цей вистрілив. Підійшли ми після цілоденного трудного маршу аж до будинків на тій горі. Виявилось, що там стояв цілий курінь німецького юнацтва. Щастя, що нас помітили й не постала взаємна стрілянина та не було жертв. Хоч ми мали вже певний досвід з партизанських боїв у Словаччині, проте того досвіду було замало, щоб успішно воювати з загартованими й добре вишколеними юґославськими партизанами, котрі мали за собою вже кілька років безперервної партизанської війни з німцями.

Вишкіл, що його проходили частини нашої Дивізії в Юґославії, був і далі звичайним вишколом - заправою реґулярного війська до війни з реґулярним військом, бо ж ми були в безпосередній боротьбі з ними.

Я мав обов'язок провіряти, як проходить вишкіл, і тому їздив цілими днями від частини до частини, послуговуючись автом, ровером чи конем. Всюди зауважував вишкільні недоліки. Одні старшини покликувалися на якісь їхні вишкільні курси, інші на вишкільні програми, що їх вони одержали з полкової команди та ін. Було теж чимало мороки зі стійками. Добре вишколені старшини знають, що найбільше треба провіряти стійки від год. 3.00 вночі, коли-то стійкових ламає сон, що його трудно перебороти. Знає це добре також і вишколений ворог. Трапився випадок, що одного разу попри нашу сотню запасного полку перейшла над ранком ціла дивізія тітовських партизанів без одного пострілу. Ця дивізія могла змасакрувати там усе наше вояцтво, бо наші стійкові всі поснули на своїх місцях.

В Юґославії не було виразно поставлене питання, чи ми воюємо з усіми партизанами, чи лише з тітовцями. Бо ж були так звані «королівські» партизани. Офіційно ми мусіли воювати з усіми, але неофіційно можна воювати по-різному. Декотрі автори, учасники боїв у Юґославії, згадують у своїх споминах, що нижчі команди намагалися на власну відповідальність порозумітися з «королівськими» партизанами, тобто четніками, що ними командував ген. Дража Міхайлович. Це була небезпечна справа, бо такі самовільні договорення вище військове командування суворо карало. Треба відмітити, що часто тітовські партизани уникали відкритої боротьби з нашими частинами. Траплялися не раз випадки, що обидві сторони вдавали, що себе не «бачать». Це зокрема тоді, коли одна й друга сторона не були певні, чи виграють такий несподіваний, зустрічний бій.

З більших бойових операцій, що їх провела наша Дивізія, в скорому часі після свого прибуття до Юґославії було оточення району Мозіря Любна - Сольчава і гірського масиву Босковеця (висота до 1500 метрів). Наше вояцтво не любило гір. Та й самий вигляд цих похмурих гір викликав у кожного якесь немиле враження. Наші вояки, жителі рівнини, прямо боялися гір. Ще в Леґіоні був випадок, що на вимарші в Альпах, недалеко Вінернойштадту багато вояків боялися вийти на верхи далеко нижчих гір, ніж у Юґославії. Декотрі частини їхали залізничним транспортом на ті бойові операції, і на цей транспорт напали альянтські літаки, обкидали поїзди бомбами та обстріляли бортовою зброєю так, що під час того налету згинули та були поранені багато вояків. Обидві ці бойові операції зовсім не були успішні, бо партизанів не вдалося оточити, ані знищити. Вони прекрасно знали, як і куди можна їм без утрат вийти навіть з великого оперативного оточення.

Передостаннього дня війни попав у полон до тітовців командир куреня, що сусідував з моїм куренем. Приїхав я до нього, щоб договоритися щодо нашої спільної дії, бо було відомо, що тітовці в силі одної дивізії насуваються на наш постій. Курінний командир (не пригадую вже його прізвища) розповів мені, як він, провіряючи терен, попав партизанам у руки. Цікавлюсь, як він вирвався від партизанів.

- Треба бути проворним, - відповів він і не хотів більше нічого говорити на цю тему. Якось я теж не міг з ним договоритися про нашу співдію проти тітовських партизанів.