Марш Дивізії з Словаччини до Стирії

21 січня 1945 року Дивізія одержала наказ про своє переміщення до Стирії. Шеф штабу Дивізії майор Гайке писав про це нове призначення нашої Дивізії таке:

«Українська Дивізія переміщується негайно в пішому марші в Стирію. Там вона має за якнайскоріший час закінчити переформування і навчання та осягнути бойову готовість. Докладний район розташування буде вказаний на місці вищим офіцером СС і поліції у Любляні. Під час навчання Дивізія приступить до поборювання численних партизанських загонів у своєму районі. Запасний полк залишається підпорядкований Дивізії і разом з нею переміщується пішим маршем. Залізничного транспорту для посадки Дивізії в ешелони немає. Дивізія буде аж до часу вступлення її у фронтові бої під місцевою командою запілля».

Такий був наказ вищого військового командування про нове переміщення Дивізії, її маршрут до нового місця постою становив понад 500 кілометрів гірськими масивами, засніженими шляхами, в часі сильного морозу та частої сніговії. До того ж Дивізії було заборонено маршувати головним шляхом Братіслава - Жіліна, бо цей шлях був призначений головно для руху місцевих фронтових частин. Тоді ми не знали, що Гітлер після невдачі Арденської офензиви плянував відвоювати Мадярщину та здобути Будапешт. Тому з різних фронтових відтинків як східнього, так і західнього фронтів стягнено різні піхотні дивізії та панцерні з'єднання, а також і цілу шосту танкову армію. Німецький наступ почався шостого січня 1945 року. Большевики відбили цей наступ, і з кінцем січня фронт проходив по лінії: за Дравою, Пляттензее, на північний захід від Будапешту і Ґранвіддитно.

Для своїх транспортових цілей Дивізія потребувала понад 400 коней, що їх зареквіровано в словацьких господарів, як теж і близько 100 возів. Та справа викликала багато різних неприємностей, бо окремі сотні допускалися самовільної реквізиції і реквірували часто коні й вози понад призначене число. Коли ж провірено цю справу, виявилось, що зареквіровано близько 1600 коней і понад 300 возів, тобто 800 коней і 150 возів більше, як їх було потрібно. Довелось віддати власникам близько 200 коней і 100 возів, а дивізійний командир висловив гостру догану всім частинам за порушення приказу.

З великими труднощами вдалося виєднати обмежений залізничний транспорт лише для декотрих дивізійних частин і для юнаків із запасного полку. Треба мати на увазі, що майже всі залізничні шляхи в східній частині Австрії були розбомблені, а так само й залізничні станції, і в таких обставинах відбувалось постійно просування різних військових частин і транспортування воєнного виряду, зброї і постачання, головно у зв'язку з німецькою невдалою офензивою на Будапешт.

До міста Ґензендорфу (недалеко Відня) марширував також наш запасний полк, і там я одержав приказ роздобути залізничний транспорт для нашого куреня юнаків. Це виглядало на мрію, але після кількох днів впертого нашого клопотання нам таки вдалося одержати такий транспорт, а до самого Ґензендорфу наші частини марширували засипаними снігом дорогами і в часі лютого морозу. В Ґензендорфі було небезпечно перебувати, бо на станції були великі цистерни синтетичної бензини, а у випадку альянтського налету залізнична станція могла в кількох хвилинах стати справжнім пеклом. Так і сталося після нашого виїзду, коли-то альянтські літаки збомбардували цю залізничну станцію.

Наша Дивізія в часі маршу у Стирію була поділена на три головні групи: «А», «Б», «Ц».

У групі «А» були 29 і 30 полки, вишкільно-запасний полк, дивізіон зв'язку, частина винищувально-протитанкового дивізіону, гарматній полк і постачання. Маршрут цієї групи «А» був такий: Чадца, Тренчін, Клостер, Нойбурґ, Вінернойштадт-Брук, Ґрац і Марібор. З тією групою був дивізійний командир. До другої групи «Б» належали 31 піхотний полк, фюзелерський курінь, саперний курінь, запасний курінь. Її маршрут був: Врутки, Ст. Мартін, Піщани, Братіслава, Гартберґ, Ґляйсдорф, Ґрац і Марібор. Командиром тієї групи був командир 31 піхотного полку. Маршова група «Ц» була автоколона, її керівником був командир винищувально-протитанкового дивізіону.

Марш у Стирію був особливо трудний. В Австрії заборонено було ночувати в житлових домах. Такий наказ ми, старшини, трактували так, що не робили провірки квартир, а вояки «не розуміли» такого наказу, бо він був у німецькій мові, й так вояцтву вдавалось спати в хатах. Але такими щасливцями не були інші дивізійні частини, бо їхнє вояцтво ночувало в клунях, у школах та в публічних залях, де всюди був собачий холод. Щоденно треба було вояцтву промарширувати майже 40 кілометрів. Після трьох-чотирьох днів маршу був день відпочинку, щоб почистити зброю. Почавши від міста Бруку, було небезпечно марширувати вдень з уваги на часті налети альянтського летунства, що їх воно робило, налітаючи з Італії. Відомо, що марш уночі значно втомлює вояків, так що не раз вони доходили до своїх квартир смертельно втомлені.

До такого форсовного маршу наше вояцтво не було вправлене, бо ж у часі вишколу та в боях з партизанами годі було вправляти такі далекі марші. До того ж такий далекий марш на Юґославію тривав саме в найгіршу пору року. Не було також належного харчування.

Хоча наші люди загартовані і привикли до важкої праці, але їм мало приходилося далеко марширувати, та ще з вирядом, у цивільному житті. Кому було цікаво марширувати 40 кілометрів денно з тяжким наплечником? Марш на Юґославію був незвичайно трудний і прикрий. Але цей важкий іспит наше вояцтво таки здало задовільно. Загально обчислювано, що маршрут мав близько 500 кілометрів, але коли врахувати круті гірські дороги, що їх довелось проходити частинам нашої Дивізії, то, напевно, їхній маршрут становив близько 700 кілометрів.