Дивізія у Словаччині

Як я вже згадав, у перших днях жовтня 1944 року ми почули, що в Словаччині вибухло протинімецьке повстання з допомогою закинених там добре вишколених большевицьких партизанів. Нашій Дивізії приказано негайно вислати в Словаччину бойову групу.

Знову повторилося майже те саме, що з висилкою невишколеної бойової групи в місяці лютому 1944 року до боротьби з большевицькими партизанами ген. Ковпака. Різниця така, що тепер висилають невишколених вояків до куди трудніших бойових операцій у горах, а майже 80% нашого вояцтва не ознайомлене ані з гірським тереном, ані з тактикою і методами гірської збройної боротьби, а що найважливіше - вояцтво зовсім невишколене, бо ж справжній вишкіл новосформованої Дивізії почався 15 вересня того року. Командування вимагало, щоб Дивізія була боєздатною з кінцем 1944 року, тобто даючи на вишкіл заледве три місяці часу. За такий короткий час не вишколиться ніяка дивізія. Рад не рад, наказ треба було виконати, й така бойова група почала поспішно формуватися. Вона нараховувала 900 вояків. Дивізійна команда намагалась залучити до тієї бойової групи в першу чергу вояків-поворотців з-під Бродів. Вона, ця бойова група, мала три піхотні сотні й одну так звану «важку» сотню, тобто озброєну кулеметами й ґранатометами, одну чоту піонерів, чоту піхотних гарматок, одну протипанцерну чоту, одну чоту розвідників і чоту зв'язку.

Всі 900 вояків зголосилися добровільно до бойової групи, почувши, що в Словаччині большевицькі партизани захопили багато родин українських біженців і що їх треба рятувати.

Командиром тієї бойової групи був призначений підполковник Вільднер, фольксдойчер, колишній старшина словацької армії. Він кульгав і завжди ходив з палицею. Для нашого вояцтва був наче справжній батько. Завжди мав прихильне слово для нашого вояка, волів не ганити за недоліки, але повчати як слід їх вистерігатися, Вояцтво його цінувало й любило.

У пполк. Вільднера була дуже інтеліґентна й вірна дружина. Після війни ми листувалися, а після його смерти я відвідував її з моєю дружиною. Вона завжди говорила про свого чоловіка якнайкраще, показуючи нам численні знімки з його військового й воєнного життя.

Бойова група пполк. Вільднера приїхала до Словаччини і вивантажилася 29 вересня 1944 року на станції Землянське-Костеляни та поспішним маршем вирушила в напрямку на Нову Баню, потім через Жарновіцу до Брезіна. В часі маршу партизани обстріляли групу з ґранатометів.

Хто ж був «ворог»?

Були це не лише большевицькі партизани, але й частини словацької армії, яка виступила проти німців. Совєтське командування закинуло в Словаччину дві бриґади, і большевики змушували словацьких вояків підпорядкуватися їм і воювати проти німців. Вони вживали різні підступи, обіцянки, погрози та всякий шантаж супроти словацьких вояків.

Словацьке населення спочатку боялося нашого вояцтва, ставилося до нього з недовір'ям, але в скорому часі змінило свою настанову і почало відноситися до нього зі справжньою слов'янською щирістю, зрозумівши, хто є «партизани», та перестало їх підтримувати. Відомо ж, що партизанські частини можуть оперувати в терені так довго, як довго підтримує їх місцеве населення. Це й показав приклад УПА.

Більший бій мала бойова група пполк. Вільднера в наступі на село Вигне та Банську Бистрицю. Там оперували близько 2000 большевицьких партизанів.

15 жовтня 1944 року від'їхали перші ешелони з вояцтвом у Словаччину. Наша Дивізія замінила німецьку дивізію «Татра» і розташувалася в таких районах:

Штаб Дивізії в Жіліні. 29 полк на північ від Жіліни. Його командний пункт приміщувався в Кисуцькому Новому Місті, 30 полк у районі на захід від Жіліни. Команда приміщувалась у місті Велика Битча, 31 полк у районі на схід від Жіліни. Команда в Св. Мартіні. Інші частини розміщувалися загально в районах навколо Жіліни. Лише вишкільно-запасний полк стояв у районах Чадци.

Нашу Дивізію вислано в Словаччину, щоб там вона забезпечувала шляхи та індустрію, поборювала партизанів, а водночас і вишколювалася. Позитивом можна вважати те, що наше вояцтво вишколювалося там таки у справжній боротьбі з партизанами, хай цей вишкіл не був такий систематичний, як повинен бути в звичайних обставинах і в запіллі фронту. За деякий час в боях погромлено і зовсім розігнано партизанів, і опісля настав спокій у Словаччині так, що командири частин могли їздити самі без охорони до своїх частин, розкинених у горах. Населення відносилося до нашого вояцтва дуже прихильно, так що Різдвяні свята багато з нас святкували в гостинних словацьких родинах. Усе-таки треба врахувати різні ускладнення, як, наприклад, участь у боях бриґади Дірлеванґера, що її вояцтво допускалося різних проступків супроти цивільного населення і залишало всюди по собі неславу, а що гірше, ця бриґада була підпорядкована нашій Дивізії, а через те і падала неслава на її вояцтво. Важко було словакам вияснювати ті різні військово-воєнні комбінації та вказувати, що бриґада Дірлеванґера - це окрема військова частина, лише тимчасово приділена до нашої Дивізії. Подібно було і з східньо-турецькою військовою частиною, що нею командував німець, який прийняв іслям і титулував себе князем. Ця частина також допускалася різних каригідних проступків супроти словацького населення, а все це йшло на рахунок нашої Дивізії.

Одним із завдань нашої Дивізії у Словаччині була розбудова оборонних позицій біля декотрих головніших міст, а теж і важливих шляхів.

Я був заступником полк. Маркса, командира запасного полку. Як уже згадано, цей полк був розташований у Чадці. Як заступник полкового командира я мав два зовсім нелегкі завдання. Перше - це робити провірку вишколу наших куренів, а друге - розбудувати оборону Чадци. Це останнє завдання було доволі трудне з уваги на гористий і лісистий терен, з якого ворог мав дуже добрий і догідний підхід до міста.

Траплялися теж різні саботажі. Наприклад, в одному місці робітники викопали оборонний шанець, такий глибокий, що треба було хіба сидіти в тому шанці на драбині й так стріляти. Це справді була дивовижа. Звичайно робітникам ліньки копати глибоко, а там було навпаки. В іншому місці лісничий сильно протестував, щоб не рубати лісу, що тягнувся майже до перших міських і будинків. Про це я вже згадував раніше.

Робив я також рейди в околицю в пошуках партизанських і криївок. Звичайно йшов у терен з одною сотнею. Але партизани були добре ознайомлені з тереном і завжди вміли висмикнутися з оточення чи відв'язатися від нас, використовуючи різні гірські стежини, що навіть не були нанесені на наших картах.

Систематичний, правильний вишкіл утруднювали часті стійки та стежі, а теж і охорона різних так званих «штіцпунктів» на роздоріжжях чи при важливих підходах до міст. На одному такому «штіцпункті» одного разу я застав чотового, що преспокійної малював образи. Багато їх уже мав намальованих. На підняту «тривогу» вояки вибігли на свої становища і мали поле обстрілу заледве на кілька метрів. Треба було багато їздити й вишколювати не лише вояків, але й самих вишкільників.

Коли мова про вишкіл у Словаччині, то про це писав також і сам шеф штабу майор Гайке: «Район розташування Дивізії не був пригожий на вправи в силі куреня чи полку, бо глибоко врізані і долини не дозволяли на розгортання таких частин у бойовий і порядок уширину» («Вони хотіли волі», стор. 148).

Крім вишколу, частини нашої Дивізії, як уже було сказано, займались поборюванням партизанів. Крім бойової групи пполк. Вільднера, виявилась дуже доброю друга бойова група, що нею командував сотник Віттенмаєр. Це був один курінь, підсилений артилерією та різними відділами особливого призначення. Вона прогнала партизанів геть, у неприступні гори - Високі й Низькі Татри.

У Словаччині наша Дивізія одержала гармати, потрібну зброю і виряд. Багато зброї здобуто в боях з партизанами. Наприклад, майже 90% німецьких польових гавбиць були захоплені в партизанів. Питанням доброго озброєння нашої Дивізії турбувався зокрема начальник армійського відділу I(b), і завдяки йому Дивізія одержала багато чеської доброї зброї та виряду.

В часі перебування нашої Дивізії у Словаччині оформилися теж її санітарні частини. Дивізія мала тепер свій власний шпиталь, лікарів і медсестер, їх було 40 осіб. Сповняли вони свій обов'язок прикладно і віддано, незважаючи на різні труднощі та не жаліючи свого часу. Вояцтво ставилося до них з респектом і пошаною, і я ніколи не чув про випадок, щоб хтось з вояцтва зневажував медсестер. Особливо вони визначилися піклуванням ранених, коли наша Дивізія опинилась на фронті. Після війни вони поодружувались і виховали гарно й прикладно своїх дітей. Військова дисципліна залишилась у них як важливий виховний чинник на все їхнє життя. Одна така колишня медсестра сказала в Лондоні, що негайно вислала б свою доню в медсестри, якщо б знову постала українська військова одиниця.

У грудні 1944 року большевики проломали фронт на словацько-мадярському пограниччі й підійшли аж під Банську Щавницю в Словаччині. Дивізія одержала тоді наказ вислати негайно одну бойову групу, щоб зупинити вороже просування вглиб Словаччини. Цю бойову групу творив 29 полк з допоміжними частинами під командою полк. Дерна. Згадана бойова група відзначилася в боях з наступаючими совєтськими військами, одержала признання від командирів, а деякі вояки, старшини й підстаршини одержали відзначення за відвагу. В січні 1945 року ця бойова група повернулась на місця свого постою в Словаччині.

Посилений совєтський натиск проти першої і шостої (танкової) німецьких армій зі сходу й півдня вимагав також пожвавлення розбудови оборонних позицій у північному продовженні так званої лінії «Нітра», тобто від місцевости Св. Мартіна через Внутки і і далі на північ. Праця тепер проходила з великим поспіхом. 31 полк дуже скоро укріпив долину річки Турчі. Сапери розбудували різного роду оборонні застави, головно протитанкові. Вони теж заміновували поля, річки і переїзди, мости. Все це робилося поспіхом, бо фронт просувався щораз більше вглиб Словаччини, і командування нашої Дивізії знало, що Дивізію якщо не перемістять у якийсь і інший район, то кинуть її на фронт, і розпрацьовувало відповідні пляни, враховуючи обидві ці можливості.

Треба ще згадати, що в тому часі наша Дивізія допомогла в евакуації українських біженців у Словаччині з підфронтової полоси.

Взимку гориста Словаччина виглядає чудово. Мов у казці. Але далеко у горах гула безугаву канонада і цивільне населення з тривогою їй прислухалось, споглядаючи стурбовано на гори. З усього вже було видно, що в цю чудову мирну країну входить жорстокий бог війни - Марс, несучи зі собою смерть, руїну і воєнне лихоліття.