Бої під Бродами

З блискавичною швидкістю совєтські танкові з'єднання прорвали німецький фронт глибокими клинами й оточили XIII армійський корпус, ще заки німецькі запасні дивізії вспіли розгорнутися до оборони. Тоді й сталося те, чого побоювалося командування нашої Дивізії та всі ті, що визнавалися на воєнних операціях. Для замкнення прориву на полудні командування нашої Дивізії одержало наказ кинути 30 полк до протинаступу. Наше вояцтво зустрілося з найтруднішим завданням. Воно мусіло йти до бою з переважаючим ворогом, який розгромив німецькі частини. Німці відступали, а їм назустріч ішли наші вояки, мало вишколені до такої бойової операції. Все вирішує поспіх. Усе залежить від скорого рішення командирів. Розцінка поземелля лише з карти майже ніколи не вдається, бо карта не все є нова й точна. Розглядіти поземелля не все можливо, бо часто ворожий обстріл не дає змоги вийти на якесь вище місце, щоб уважливо розглянути поземелля. Тим більш це було трудно в умовах постійних ворожих летунських налетів.

Наше вояцтво, йдучи до бою, бачило відступаючі німецькі частини, а це вплинуло на нього пригноблююче. Бо ж наш вояк бачив відступ, і то безладний, найліпшого, по його думці, тодішнього війська, проти якого ніхто не міг устоятися в перших роках війни. Тепер це військо панічно відступало, а молодий, незагартований у боях український вояк ішов до зустрічного бою з переважаючим ворогом. Уже самий марш до того бою понад десять кілометрів, з постійними ворожими летунськими налетами, обстрілом бортовою зброєю і бомбардуванням, вичерпали фізично й психічно наше вояцтво. Хоч воно й виявило максимум завзятости в боях, проте не могло здержати наступу совєтських танкових з'єднань і піхотних дивізій. 30 полк поніс великі людські втрати і мусів відступати. Однак ніхто з вояків не здався ворогові, ані не перейшов на ворожу сторону. Цей полк став зразу ж дивізійним запасом і почав приспішено переформовуватися таки за фронтовою лінією. На затримку ворожого наступу командування кинуло тоді 29 і 31 полки нашої Дивізії, що в боях також зазнали великих втрат.

Треба згадати, що спочатку й самі командири та вояцтво не знали, що не тільки Дивізія, але й цілий XIII корпус оточені ворогом. Усі вважали, що ворог прорвався лише на передовій позиції і його там треба здержати. Можна уявити собі настрій вояцтва, як воно дізналося, що оточене ворогом. Спершу був приказ ОКВ, що корпус має далі здержувати ворожий наступ і не сміє прориватися. Зовсім подібно, як це було зі шостою німецькою армією в Сталінграді. Замість підготувати дбайливо скорий прорив, була зайва витрата часу, сил і амуніції та великі людські втрати. Під ворожим натиском наша Дивізія скоротила свій фронтовий відтинок і почала завзятішими протинаступами здержувати ворога, намагаючись не допустити його до великих лісів, що простягалися на захід. Найзавзятіші бої тривали біля Пеняк, Гути Пєняцької, Гути Верхобузької, Майдану Пєняцького, Суходолова і Сасова. Ворог зокрема посилив свій наступ на фронтовий відтинок, що його боронила наша Дивізія, намагаючись її знищити. Бої тривали безперервно десять днів. Нарешті XIII корпус одержав наказ прориватися крізь вороже оточення. Проте це вже було майже запізно. На допомогу наспіли німецька восьма танкова дивізія і 20 дивізія панцерних ґренадирів, одначе й ці дивізії не змогли розірвати ворожого оточення та й самі вони мало що не попали в оточення і мусіли відступати. Це показує, яка була велика ворожа перевага, коли навіть загартовані вояки з кількарічним воєнним досвідом не могли проломати ворожого кільця. Таким чином, після десятидневих боїв розбитий XIII корпус мусів робити прорив своїми власними силами. Наша Дивізія та дивізія вермахту, найдалі висунені на північ, одержали наказ утримувати позиції й відступати лише під переважаючим ворожим натиском, щоб таким чином уможливити іншим частинам корпусу розірвати оточення. Обидвома цими дивізіями командував ген. Ліндеманн.

Кожний прорив з оточення є дуже трудний. Під Бродами прорив був чи не найтрудніший. Вояцтво було до краю виснажене постійними боями. До того ще й поземелля було трудне. Треба було вдиратися на високе горбовиння, його боронити або відбивати у ворога. Командир корпусу вирішив робити пролом у напрямку на південь у сторону подільської височини, і, мабуть, це врятувало корпус і нашу Дивізію, бо ворог не сподівався, що пролом буде в сторону густо лісистих стрімких берегів цієї височини (200 метрів понад рівень моря). Безумовно, що при такій операції треба було співдії та підтримки тяжкої зброї, але її не було. Катастрофально було також і зі зв'язком. Північна частина корпусу відступала поволі з завзятими боями на південь. Кипіли бої за лісисту височину і село Гавареччину. Ворожий наступ просувався з півдня біля Білого Каменя.

Вже саме слово «прорив» з ворожого оточення діяло підбадьоруючо на наше вичерпане фізично вояцтво. Проте «прорив» це було справжнє «вогненне коло», в якому ворог зосередив довкола оточеного XIII армійського корпусу великі сили, так що мало було надії, щоб із того «вогненного кола», в якому шаліла смерть, можна було вирватися.

Як уже було згадано, прорив був заплянований в сторону подільської височини на Білий Камінь, Белзець, Скваряву, Ляцьке, Гологори, Жашків і Вишнівчик, усе на полудне. Місце прориву, спочатку 150-200 метрів ширини, згодом удалося поширити, й тим невеликим просмиком проходили оточені частини під безперебійним ворожим обстрілом і бомбардуванням. Коло Хильчиць згинув командир корпусу разом зі своїми двома найвищими штабовими старшинами. Завзяті бої за втримання вихідного просмику з оточення тривали ще кілька днів. XIII армійський корпус був зовсім розбитий, а з ним і наша Дивізія. Совєтське летунство жахливо масакрувало відступаючі частини корпусу й нашої Дивізії. Відступ ішов у напрямку Стрия, Дрогобича, Самбора, а там наша Дивізія і рештки XIII корпусу одержали наказ збиратися на Закарпаттю в районі Ужгород - Мукачів. Там перегодя зібралися близько 1500 вояків нашої Дивізії, у тому числі декотрі запасні частини, що не були оточені під Бродами. Дивізія втратила в боях усю важку зброю. Згідно з обліком командування, наша Дивізія втратила в боях близько 7000 вояків. Багато вояків прорвалися і пішли в УПА, інші розгубились, вирвавшися з оточення, і були тимчасово приділені до різних німецьких частин, а згодом повернули на збірний пункт Дивізії, так, що разом усіх там зібралось близько 3000 вояків. Вони й творили зав'язок другої Дивізії.

Брідський оточувальний «котел» не був новиною у тогочасній воєнній стратегії. На східньому фронті цей новий стратегічний прийом практикували спершу німці з великим успіхом, а потім большевики, маючи при тому велику чисельну перевагу в людях і зброї. Різниця Брідського «котла» від інших була така, що в інших оточувальних «котлах» німецькому війську власне летунство постачало зброю, харчі, медикаменти, виряд. Тому військо трималося добре морально і все-таки, хоч і з великими втратами, проривалося з такого оточення, за винятком Сталінграду, де божевільний Гітлер заборонив робити прорив і угробив цілу шосту армію. В Черкаському «котлі», що його німці називали «малим Сталінградом», німецьке військо довго оборонялось і прорвалося з великими втратами в січні 1944 року. Біля Кам'янця-Подільського перша німецька панцерна армія була окружена в березні 1944 року і перебувала в оточенні майже цілий місяць. Прорвалася звідтіль у напрямку Тернополя. Це був так званий «Губе котел». Німецька 17 армія була окружена в Криму і воювала там аж до травня 1944 року. Це важливіші оточувальні «котли». Було дуже багато різних менших оточувальних «котлів», куди летунство постачало німецькому війську все, що потрібне до оборони. Під Бродами не було зовсім німецького летунства.

Чому згадую про такі оточувальні «котли»?

Бо вони дають воєнний досвід, а обов'язком кожного командування є навчати вояцтво всякої боротьби, яка є, можливо, передбачена чи не передбачена в часі війни. Коли ж замало часу проводити таке навчання тактично чи практично, тоді треба бодай проводити таке навчання тактично, а воякам розповідати про такі методи боротьби, про те, як можна й треба воювати в оточенні, як робити прориви з «котла», з якого можна прорватися чи то силою, чи підступом, чи хитрощами. Ганнібаль, воюючи з римлянами, попав у оточення і вирвався з нього, напустивши на римлян з одної сторони череду худоби з запаленими в'язками соломи, а тоді вдарив на римлян з другої сторони й прорвався з оточення.

Може хтось сказати, що це недобре говорити воякам про оточення чи прорив, бо це впливатиме від'ємне на вояцтво. Навпаки. Це дуже потрібно. Вояк повинен знати не лише як діяти, коли він переможно йде вперед, але й тоді, коли йому приходиться відступати, чи воювати в оточенні, чи йти до прориву. Це необхідне з психологічного вояцького вишколу. Коли вояк так вишколений, то він відразу орієнтується, в чому справа. Один погляд на свого старшину вистачає, щоб орієнтуватися, що є щось зле. Ніколи я не чув, щоб практично навчали наше вояцтво, як «прориватися» з оточення, ані про те, як творяться оточувальні «котли», як у них воювати, як робити прориви. На мою думку, це був великий недолік німецької військової системи, яка навчала вояцтво лише як іти вперед, а не відступати, внаслідок чого німецька армія мала величезні людські втрати, а вони могли б бути значно менші, коли б так німецький вояк був усесторонньо вишколений і ознайомлений, як діяти в часі відступу в оточенню чи в часі прориву. Саме Друга світова війна виявила нову стратегічну методу оточувальних «котлів», і цю нову методу треба було вивчати старшинам і воякам.

Що можна сказати, коли б так у часі хірургічної операції в найскладнішому її моменті головний хірург сказав своєму асистентові: «Далі оперувати не можу...»

Що може вдіяти інший хірург, який мусить продовжувати таку операцію, не ознайомлений з недугою пацієнта, з усім тим, що повинен хірург знати про пацієнта перед операцією?

Воєнні дії часто називають операцією, навіть оперативні дії, прориви та ін. Це значить, що вони дещо відмінні від бойових операцій, але ще не стратегічного характеру, тобто вони ще не вирішують ходу цілої війни.

Офензива під Бродами була саме такого оперативного значення. Тому надається це порівняння з резиґнацією генерала Фрайтаґа з командування нашою Дивізією, подібно, як резиґнація хірурга в часі операції. Цей командир резиґнував з командування свого війська, яке він вишколював, яким він командував, завдяки якому був підвищений у своїй військовій ранзі. Звичайно, що він відповідальний за недоліки свого вишколу, брак зв'язку та інше. Позбутися відповідальности легко. Але чи сміє це зробити командир у найкритичнішому часі, коли рішається доля і життя його вояцтва? Знаємо, що капітан корабля залишає останнім свій корабель, що потопає.

Під Бродами була криза, подібна до потопаючого корабля. Може, до багато потопаючих кораблів. І ось один з капітанів потопаючих кораблів не сходив останнім із покладу корабля, а навпаки, покинув його одним із перших. Це й був генерал Фрайтаґ. Нашу Дивізію мусів перебрати ген. Ліндеманн, не знаючи її ближче, її командирів, не ознайомлений з положенням Дивізії, і він випровадив рештки нашої Дивізії з оточення. З того бачимо, якого наша Дивізія мала командира. Треба при тому згадати, що ген. Фрайтаґ знову резиґнував у часі боїв під Фельдбахом, але тим разом корпусний командир не прийняв його резиґнації.

Немає сумніву, що ген. Фрайтаґ внаслідок свого бездарного командування був спричинником великих людських втрат нашої Дивізії. Він як командир Дивізії, хай і чужої йому по національности, все-таки повинен був цікавитися своїм вояцтвом, його психологією, історією його народу. Свого часу, коли я харчувався у штабі УД, то звичайно сидів біля ген. Фрайтаґа. Він ані одного разу не запитав мене про наш народ, його історію та ін. Якщо я почав принагідно про це говорити, він негайно переводив розмову на іншу тему. Не чув я теж ніколи, щоб ген. Фрайтаґ робив інспекцію чи цікавився, як вишколюється його військо, а як дивізійний командир він повинен щонайменше раз у місяць відвідати якусь військову частину своєї дивізії, поцікавитися нею ближче. Так робить добрий командир.

Добрий командир повинен завжди близько цікавитися питанням вишколу свого війська, а не сидіти за бюрком.

Ще був такий случай. На Словаччині я опрацював з наказу командира запасного полку Маркса оборону міста Чадци. Вирили ми оборонні шанці і, згідно з моїм пляном, треба було вирубати близько ста метрів лісу, щоб оборона мала добре поле для обстрілу, а теж і для безпеки нашого вояцтва, бо ж партизани могли зовсім свобідно підійти лісом до хат, де квартирували наші вояки й просто їх закидати ґранатами. Моя настанова не подобалася лісничому і він написав прохання до ген. Фрайтаґа, щоб заборонив вирубати цю стометрову лісову полосу. Тоді ген. Фрайтаґ подзвонив до мене і запитав, чи справді конечно вирубати ліс. Я відказав, що наколи вирубаний ліс урятує життя хоч би одного вояка, то вартує його вирубати. Фрайтаґ нічого на це не сказав. Я наказав вирубати цю полосу, а згодом і самий лісничий признав мені правильність мого рішення, бо така вирубана полоса утруднювала партизанам підхід до міста.

Тому що не описую тут у деталях Брідської кривавої кампанії, все-таки хочу відмітити в цих моїх споминах, що писали про цю кампанію декотрі інші наші старшини.

Про люті бої під Бродами описував о. Михайло Левенець у своєму звіті, в короткому часі після прориву:

«Штаб 29 піхотного полку нашої Дивізії стояв у селі Ясеневі біля Бродів, тобто в другій фронтовій лінії, обабіч шосе Олесько - Броди. Полк мав розбудувати глибші шанці «Зіґфріда». Два дні перед ворожою офензивою полк пересунули праворуч у район Жаркова, де ще не було розбудованих становищ. Отже, ворожа офензива захопила нас у нерозбудованих становищах і перед нами не було німецького війська. Наступ совєтських військ з артилерійською підтримкою тривав день і ніч з 17 на 18 липня 1944 року. Нам удалося відбити ворожий наступ і втримати наші становища. Згідно приказу полк перейшов на лінію Підгірці - Загірці. В часі маршу полк попав під ворожий сильний обстріл і мав великі втрати. За деякий час почали надходити розбитки з села Ясенова. Наш другий курінь потерпів теж великі втрати. Це було рано, 6-8 година 18 липня.

Штаб Дивізії перебував у ліску недалеко села Олесько. У відступі я стрінув полк. Дерна, який сказав мені, що полк збирається в селі Загірцях. Після повернення до штабу Дивізії командир полку доручив мені обняти командування сьомої сотні і кінної чоти, повести їх до села Загірців і там у напрямі до села Ясенова зайняти позиції на горбі. Цей наказ ми негайно й виконали. В між часі большевики підійшли до нас на яких тисячу метрів і з трьох сторін почали обстрілювати наші позиції. Ми вже знали, що село Підгайці є зайняте.

У часі такого посиленого обстрілу ми одержали наказ відступити в напрямку села Одеська. Ми відійшли з наших позицій о год. 11.15 дня». Далі о. М. Левенець описує, що у підвечер'я 18 липня дібралися до села Хильчичі.

«Невдовзі прибув наш полковник з українськими і німецькими старшинами. На годину 2.30 пополудні був призначений прорив у напрямку Золочів - Красне. В призначений час виїжджаємо з Хильчич та їдемо в напрямку шосе Золочів - Красне. Зустріла нас жахлива стрільба ворога, що заняв верхи Гологорів, зараз же за залізничним шляхом. Я і хорунжий Чучкевич збираємо нашвидкуруч пробойову групу і кидаємось проривати оточення. Багато вояків згинули в тому наступі, але нам пощастило витіснити большевиків з їхніх шанців. Після короткого перепочинку ми пробивалися далі, бо прорив ворожого кільця ще не означав, що ми вже поза ворожими силами. Моя група просувалася далі, а дорогу вказували нам три німецькі літаки, що кружляли над нами. Вже за горою на широкій поляні ми зустріли другу нашу бойову групу, що також прорвалася з оточення. В тій групі був ранений хор. Л. Ортинський, майор Ціґлер, хор. Фессель. Разом ми помарширували далі на захід. Близько другої години пополудні дійшли ми до села Жукова, де відпочивали кілька годин, а увечері пішли далі в напрямі на Дунаїв».

З такого скромного звіту видно, яка скрутна була ситуація, що священик мусів командувати сотнею і кіннотою, хоч ніколи й не вишколювався в командуванні військом. Правильно писав о. Левенець, що мав не чоту, а 30 вояків, бо ж у оточенні все так було помішане, що були вже не організовані військові відділи, лише люди-вояки. Багато в таких критичних обставинах відіграла вояцька дружба й ініціятива. Німецькі старшини й вояки зовсім розгубилися в оточенні, а наші таки збиралися в групи та йшли на прорив. Пишу про це тому, що після повернення до Нойгаммеру ген. Фрайтаґ публічно звинувачував наше вояцтво, що в ньому не було дружби, ані ініціятиви в боях під Бродами.

У місячнику «Вісті», ч. 7 за 1951 рік, десятник Володимир Молодецький, гармаш протитанкових гармат, писав про бої під Бродами. Ось цікавий уривок з його опису:

«Три наші гармати заговорили. Большевики одначе постійно підходять. Наша стрільба доходить до максимуму. Жерла гармат стають гарячі, а кулемети розгріваються до неможливости. Большевицькі вояки гинуть, розривані шрапнелями і четвертовані кулеметним вогнем, а проте насуваються щораз ближче, безупинно стріляючи з автоматів. Щораз більш нервово нам звучить команда скорочувати стрільбу. Ще яких 250-150 метрів і наші шрапнелі будуть ранити наше вояцтво. Треба скоро рішатися. Кричу до гармашів: «Здержати вогонь! У розстрільну!..» Хлопці негайно полягали. Нагло мені стає легше. З-за кущів, що розкинулись по лівій стороні цвинтаря і тягнулися аж до маленької річки, вибігає з наїженими баґнетами на рушницях сотня фюзелерів. Могутнє «Слава!» лунає понад гук стрілянини.

Большевики затримуються, залягають і відкривають сильну стрільбу. За хвилину з-поза розвалених хат висипається інша сотня фюзелерів, яка кидається на праве крило большевицького півкола. Грімке «Слава!» змішується з диким «Ур-ра». На все те, що тепер діється, дивлюсь, стискаючи в руках автомата, а піт скочується мені краплями з чола. Маса вояцтва змішана в страшній боротьбі. Короткі рушничні сальви, блискавичні удари багнетами, страшні удари прикладами рушниць. Большевики під буревійним натиском наших фюзелерів почали безладно відступати. Могутнє переможне «Слава!» лунає в терені. Не вспіваю радіти поразкою большевиків, як мене викликають до чотового. По дорозі зустрічаю свого шкільного приятеля Юрка П., який кляне большевиків, бандажуючи свою поранену руку».

Десятник Молодецький описав також про несподіваний наступ добре замаскованих большевицьких танків, що відкрили сильну стрільбу по гарматах. За десять хвилин бою з 12 гармат уціліли лише три. Згинули 80 вояків, тобто половина сотні, а знищені були 28 большевицьких танків.

Цікаво теж описав про бої під Бродами старшина нашої Дивізії Павло Сумароків. Напочатку своїх споминів про Брідську кампанію він описує, що перед виїздом з Нойгаммеру відбулися тактично-військові маневри з участю всіх родів зброї. Так, були такі маневри. Це була перша помилка організаторів таких маневрів, бо треба було такі маневри влаштовувати не там, де військо вишколювалося протягом чотирьох місяців, знаючи добре терен, а зовсім у незнаній околиці. Писав майор Гайке, що на тих маневрах була так добре замаскована в терені одна сотня, що навіть з найближчої віддалі не можна було зауважити піхоту. Але так замаскуватися у знаному терені зовсім легко. В часі боїв пише Сумароків, що полк. Долинський і він зауважили здалека начебто копиці соломи чи сіна. Спершу не звернули на них близької уваги, а це були ворожі танки, котрі несподівано відкрили шалену стрільбу й нанесли великі втрати нашим частинам. Отже, тут і виявляється недолік у тому, що наші частини замало вишколювалися в чужому їм терені. На фронті на кожному кроці чаїться небезпека для старшин, гінця, розвідника чи стежі.

«Одного дня, - пише Сумароків, - курінний командир Віттенмаєр приказує о год. 9.30 зайняти оборону в темному лісі між селами Лукавці і Котів. На старих картах такої місцевости немає. Є лише село Колпін при Чорному лісі. Отже, Лукавці - це нове село або колонія. Зайняли ми шанці. Ліворуч від куреня не було ніяких частин. Ворожий наступ почався наступного дня, 15 липня зранку... На світанку несподівано показалися три ворожі густі лави, що посувалися одна за одною на праве крило сьомої сотні... В часі бою ворог удерся в шанці сьомої сотні і примусив її відступати аж до становищ 5 і 6 сотні, відкриваючи тим самим ворогові дорогу до восьмої сотні. Пор. Макаревич сильною стрільбою відбив одну ворожу групу і вона відступила, але інша вдерлася вночі в наше запілля і напала на восьму сотню і штаб куреня. Дійшло до рукопашного бою, в якому згинув пор. Макаревич, а командир куреня та ад'ютант ледве вирятувались. Тоді п'ята сотня повела протинаступ і відбила большевиків. Тіла пор. Макаревича не знайдено. Мусіли його большевики забрати зі собою. Сотенний командир сьомої сотні був також поранений. Згинули в бою 12 вояків, ранених були близько 20. Такий був перший бій того куреня».

Сумароків згадує, що командир куреня майор Віттенмаєр майже зовсім не показувався до сотень. Усі накази давав по телефону або гінцями. Командир полку приказав шостій сотні Сумарокова наступати на село Підгірці, але цей відмовився, бо не мав артилерійської підтримки. Аж увечері з підтримкою нашої артилерії почався наступ на Підгірці і шоста сотня захопила в полон 17 совєтських вовків і двох лейтенантів. Проте вночі ворог повів знову протинаступ і прорвався в різних місцях біля села Підгайців та продістався навіть до головної застави коло церкви. Сильна стрільба та вибухи ручних ґранат заалярмували всі запасні частини. Ніч була дуже темна, і важко було відрізняти ворожих вояків від наших. Довелося відступити на край Підгірців.

Описав Сумароків також прорив в околиці села Княже. З його споминів видно, як мало були обезпечені декотрі наші частини, коли ворогові вдавалося їх обійти чи прорватися в глибину позицій куреня. Згадує він також про самогубства наших вовків, щоб не попасти у ворожий полон. Ніде немає в нього чи в майора Гайке згадки, щоб у часі оточення хтось добровільно пішов у полон. Лише важко ранені залишилися в оточенні. Легко ранені, як і самий Сумароків, ішли разом з іншими в прорив.

Большевицькі військові історики мало описують про бої під Бродами. Це, мабуть, зумисне тому, щоб хто читатиме в майбутньому історію цієї кампанії, мало знав про участь нашої Дивізії в цій кампанії.

У «Великій Вітчизняній війні Совєтського Союзу», том IV, автори подали, що в районі Бродів «совєтські війська знищили велику ворожу бойову групу, взяли в полон 17 000 вояків, у тому числі двох генералів. На побойовищі лишилися понад 30 000 вбитих німецьких вояків і офіцерів». За підрахунком майора Гайке, шефа штабу нашої Дивізії, в оточенні були 32-35 тисяч німецького війська. Отже, совєтські військові історики написали неправду, бо ж з оточення вирвалося таки багато німецького війська.

Майор Гайке згадує, що в найгрізніший час до штабу нашої Дивізії зголосилася делеґація від УПА з пропозицією, що хоче допомогти Дивізії. Ніхто не написав у своїх споминах, як саме вони хотіли помогти нашій Дивізії. Адже ж у такий час, коли тріщить фронт, коли рветься зв'язок, що є найважливіше, коли всюди безладдя, хаос, тривога, коли з усіх сторін ворог поливає оточених зливою свинцю, наші відважні упівці в цивільній одежі приходять і пропонують свою поміч. Можна і треба було використати їхню пропозицію. Вони ж знали прекрасно терен, були в себе вдома. Але їх відіслали, бо вони, мовляв, не в уніформі. Їхній прихід у такий страшний час - це немаловажна подія у Брідській кампанії. Вона вказує про братерство української зброї, яке виявилося там не в піснях, але ділом.

Відомо, що після Брідської кампанії дуже багато вояцтва нашої Дивізії опинилося в УПА. Польські автори праць про бої з УПА згадують, що в деяких сотнях УПА майже половина вояцтва була з Дивізії.

Чи великі жертви під Бродами і смерть тисяч нашого вояцтва була потрібна й конечна з погляду нашої визвольної боротьби?

Митрополит Андрей Шептицький сказав про це так:

«Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії».

Ціна Бродів була велика й болюча головно для родин поляглих воїнів нашої Дивізії. Але як же будувати державу без війська?!

Безумовно, жалко й боляче, що під Бродами впали стільки наших побратимів, але це боротьба, а в боротьбі падуть і будуть падати жертви.

Це розумів і розуміє наш народ. Коли ж після Брідської кампанії зголосилися знову так багато добровольців, що можна було формувати другу Дивізію, це й був найкращий доказ, що народ брозумів потребу власного війська. Це розуміння боротьби за своє визволення диктувало їм, незважаючи на великі жертви Брідської кампанії, далі вишколюватися до боротьби за волю рідного народу.

Броди - це наука для нас. Болюча, жорстока, але таки наука. Творення нової Дивізії в тих умовинах, коли вже було ясно, що Німеччина програє війну, - знову ж таки наука для майбутніх поколінь. Наука, що її потвердили двічі добровольці в чужій уніфомі, але борці за велику ідею.

Свого часу один з політичних опонентів творення Дивізії заявив таке: «Так ініціятори самої ідеї творення української частини, як обливо учасники цієї збройної формації мали перед очима українську рацію і бажали українського мілітарного скріплення, а в перспективі майбутнього і політичного потенціялу». Іншими словами, вояки нашої Дивізії знали, чого хотіли. Вони хотіли бути українськими вояками, і вони ними були, та багато їх, тисячі, поклали своє життя на жертовник нації.