Броди

Чи треба було кинути нашу Дивізію під Броди?

Почавши від командира армійської групи, корпусних і дивізійних командирів, усі раділи, що можуть дістати нашу Дивізію на їхній відтинок фронту.

Чому?

Розгляньмо це питання.

До самого кінця війни ніхто ніколи не закинув німецькому воякові, що він погано воював. Після війни всі воєнні знавці признавали та й далі признають, що німецький вояк був одним з найкращих у Другій світовій війні. Що він терпів мілітарні поразки, то лише завдяки безглуздому капралеві Гітлерові, який взявся командувати німецькими арміями. А історія вчить, що капраль, хай він буде і генієм, не може командувати арміями.

Не дивно, що перед брідською кампанією німці потерпіли великі поразки. Згадаймо лише Сталінград. Німецький вояк відчував та і знав, що щось не гаразд з його головним військовим проводом. Тому й був атентат на Гітлера, і були нечувані вояцькі втрати. При тому вояцька мораль і завзяття слабнуть, особливо коли армія терпить поразки. Так було після Сталінграду і Курської битви. Втрата майже цілої України теж впливала пригноблююче на німецького вояка.

Воєнний молох пожирав усе нові й нові резерви, й у німців ставало скрутно з поповненням військових бойових частин. Тому не диво, що командир німецького XIII корпусу генерал-майор Артур Гауффе радів, що прибуде наша Дивізія і буде творити запас фронтового відтинка, бо інакше цього запасу не було б, а тоді була б справжня криза.

«Наша Дивізія, - як згадує майор Гайке, - була чимсь новим для корпусного командира та його начальника штабу ген.-полковника Курта фон Гаммерштайна, і вони скептично спочатку оцінювали її бойову вартість, але були вдоволені, що одержали підкріплення й апробували розбудову другої лінії оборони на відтинку їхнього корпусу».

Наша Дивізія не була, як я вже згадував, вповні вишколена, але була морально дуже скріплена. В усіх вояків був великий моральний підйом, адже ж вони їхали боронити рідної землі, боронити доступу ворогові до Львова. Знаємо з історії, що наш вояк уміє доказати чудес, коли йому приходиться захищати рідну землю. Полк. Бізанц знав добре психіку нашого вояка, бо ж воював у рядах УГА. Пам'ятав, як УГА майже без зброї розгромила польське військо під Чортковом і погнала польські розбитки аж поза Золочів.

Безумовно, що він стукав де треба, щоб домогтися висилки нашої Дивізії на оборону Львова.

Чи не була так само потрібна наша Дивізія на відтинку фронту в Станиславівщині? Там треба було боронити переходу почерез Карпати на Мадярщину. Однак боронити такого гірського переходу значно легше, ніж на рівнині, де можна одній чи другій стороні, маючи перевагу (в тому випадку большевикам), робити великі «котли» окруження, чого вони навчилися од німців від 1941 року.

В горах з модерною воєнною технікою, будь вона наймодерніша, так легко не можна просунутись вузькими просмиками, а ще тоді, коли їх завзято боронять.

Отже, хоч є погляди, що ОКВ зробило велику помилку, кинувши нашу Дивізію під Броди, то треба вважати, що це сталось головно з браку запасних частин, що їх не мав XIII армійський корпус. Звичайно, не можна заперечувати того, що ОКВ таки побоювалось кинути нашу Дивізію в Карпати, щоб вона не перейшла до УПА.

Наша Дивізія мала зайняти позиції в другій лінії фронту, в передбачуваному центрі головних боїв армій «Північна Україна». Але в між часі помічено велику концентрацію ворожих сил у районі від Львова, так що німецьке командування сподівалося ворожого наступу на початок липня в напрямку на Львів і на захід від нього. Можливо, що корпусний командир Гауффе уважав, що «ворожий фронт не був зайнятий великими силами і не являв собою безпосередньої небезпеки. Все ж таки було помітне збільшення дій розвідувальних і ударних груп». Корпусний командир жалівся на нестачу резерв і малочисленність своїх дивізій, тобто вони були слабі своїм численним складом.

З того щораз виразніше виглядала потреба для ОКВ кинути нашу Дивізію на підмогу XIII армійського корпусу, що входив до складу четвертої танкової німецької армії. Виглядало, що наша Дивізія - це поважна бойова сила, що нею було потрібно скріпити згаданий фронтовий відтинок.

Були ще й інші причини.

Четверта танкова армія була танковою вже лише по назві. Вона мала заледве 50 танків і зовсім мало пального. Не було літаків, а відомо, що найбільшу ролю відігравали танки й літаки. Ця четверта танкова армія була сильно вичерпана постійними важкими боями з наступаючим переможним ворогом і тому майже не мала танків, тоді, коли большевики зосередили на її розгром 1800 танків і стільки ж само бойових літаків, так що ворожа перевага була величезна.

Коли ж розглядати такий стан німецької четвертої танкової армії, то зовсім імовірно, що ОКВ уважало нашу Дивізію не запасною, а таки фронтовою дивізією, потрібною для оборони того фронтового відтинку, куди її було призначено. Знову ж таки незрозуміле, чому досвідчений командир XIII корпусу вважав, що большевики не розгорнуть фронтової офензиви на Львів, а обійдуть його, тобто будуть пробувати робити проломи в німецькому фронті. Тому, мабуть, німці не звернули більшої уваги на підтягнення до фронту більших запасних частин. Але чи такі запасні частини були? Наша Дивізія, розташована на оборонних становищах другої фронтової лінії (а ця оборонна лінія розтягалась довжиною у 36 кілометрів), не могла бути ніякою ударною силою, готовою боронити пролому фронтового відтинка. Це мало б глузд, коли б так Дивізія затрималась у розбудованій своїй оборонній позиції та здержувала ворожий наступ на другу лінію, а на оборону пролому між корпусами була кинена інша запасна боєздатна дивізія. Що такої дивізії чи дивізій гостро бракувало, тому нашу Дивізію вислано під Броди.

Ворожа перевага була величезна. Большевицьке командування розгорнуло широку офензиву, що її ціллю було захопити всю Західню Україну, кинувши в наступ дві оперативні групи - одну в напрямку Броди - Красне - Львів, а другу в напрямку Тернопіль - Золочів - Львів. Разом чотири танкові армії, три кінні дивізії і двадцять піхотних дивізій з запасними десятьома дивізіями. Танкові армії мали 1800 танків. По німецькій стороні була четверта танкова армія. Танків, як уже згадано, було лише 50. Летунства теж не було. В «Истории Великой Отечественной войны СССР», Москва, 1952 року, том IV, подано, що в місцях пролому німецького фронту совєтська армія мала тоді перевагу над німцями в такій пропорції: у людях у 5 разів, гарматах і мінометах 6-7 разів, у танках і штурмових гарматах майже на 100 відсотків.

Місто Броди невеличке, але важливе своїм комунікаційним вузлом, з якого розходяться різні перехресні шляхи в напрямку Львова, Дубна, Тернополя, Луцька, а також і проходить важливий залізничний шлях. За містом на північний захід тягнуться великі ліси з підмоклим ґрунтом: Чорний ліс на захід від Бродів, ліс Дайдисько розкинений довжиною на десять кілометрів і шириною у 5-7 кілометрів, на північний захід - ліс Багно, Світовець. Усе це ліси з підмоклим ґрунтом. За півкілометра від Бродів на північний захід розкинулось село Берлін, 15 кілометрів на полудневий захід від Бродів є село Чехи, а яких 15 кілометрів на північ є Берестечко. Ґрунт загально неродючий. Селяни вирощують головно картоплю, і вона є чи не головним їхнім харчуванням. У селах на північ жили теж і поляки.

З погляду стратегічного місто було важливим комунікаційним центром, звідки розгортався догідний доступ до Висли, куди-то совєтські армії хотіли дійти якнайскоріше в їхньому офензивному наступі. Влітку був догідний час для розгортання наступу танкових з'єднань, бо танки могли скоро просуватися вперед сухим поземеллям. Совєтське летунство забезпечувало своєму війську швидке просування та забезпечувало постачання. Отже, погідний місяць липень сприяв большевицькій офензиві, яка почалась 13 липня 1944 року. Совєтський головний удар був зосереджений на боки XIII німецького армійського корпусу. Большевики хотіли окружити цей корпус, знищити його та далі наступати на Львів і на північ поза Львів, щоб дійти до Висли.