Бойова група Баєрсдорфа

У перших днях лютого 1944 року команда Дивізії одержала несподівано наказ від командира СС і поліції при уряді Генеральної Губернії сформувати бойову групу (полк) для поборювання большевицьких партизанських частин ген. Сидора Ковпака, котрі пробились на територію Генеральної Губернії, тобто в північні частини Галичини. Після одержання цього наказу команда Дивізії негайно відповіла, що не може виконати того, бо ж вояцтво зовсім не вишколене. Але у відповідь наспіло повідомлення, що наказ дав самий Гімлер і цей наказ мусить бути виконаний. Пізніше виявилось, що такого наказу Гіммлер не дав, лише згадував про можливість висилки бойової групи з нашої Дивізії, а його згадку потрактували як наказ. Після наради з полковими командирами команда Дивізії повідомила, що може вислати один курінь та що цей курінь не матиме великої бойової вартости. Ця бойова група мусіла бути сформована продовж 48 годин.

Її творили: один піхотний курінь, одна батарея легкої артилерії, одна чота саперів, одна винищувально-протитанкова чота, група зв'язку та малий відділ постачання. Командував тією групою заступник командира Дивізії полковник Баєрсдорф. Піхотним куренем командував сотник Бріштот, а комендантом батареї був майор Микола Палієнко.

Бойову групу полк. Баєрсдорфа вислано до бойових завдань зовсім невишколену, незгармонізовану між собою. Старшини були теж не на висоті своїх завдань. Бойові акції проти добре вишколених і загартованих большевицьких партизанів були нелегкі. Партизани зривали мости, й групі треба було робити далекі обходи полями та лугами, а це внеможливлювало швидке просування групи в терені. До того ж вона попала під команду поліційного генерала в Перемишлі, який нічого не розумівся на воєнній тактиці та бойових операціях, не дбав про групу і нею погано керував. Це ствердив сам майор Гайке. Звичайно, що всі бойові невдачі з вини такого командира припадали на рахунок українців, а не німців. Непідготована до зимових боїв і без зимового одягу, ця група приймала участь у боях у районі Любачева, Чесанова, Тарногороду, Білгораю і Замостя, тобто в районах північно-західньої Галичини й Холмщини, та повернула до своєї кадри після чотирьох тижнів. Вояки нарікали, що, не маючи зимового теплого одягу, мусіли люто мерзнути, ночуючи на полі, бо до сіл було їм заборонено заходити. Це знову ж вказувало, що вартує теоретичне командування при бюрку з партизанами, як це робив генерал з Перемишля.

Досвід з бойовою групою полк. Баєрсдорфа був дуже важливий для штабу Дивізії, бо виявляв, що невишколеного вояцтва годі висилати до оперативних дій.

Большевицькі писаки, а також деякі польські автори в комуністичній Польщі часто галасують про те, що начебто бойова група полк. Баєрсдорфа знищувала мирне населення, а зокрема вистріляла населення Пєняцької Гути. Наприклад, Щесняк і Шота в їхній праці (польською мовою) п. н. «Дроґа до ніконд» описують, «що 27 лютого 1944 року відділ галицьких есесманів провів пацифікацію польської Гути Пєняцької коло Бродів. Жінок і дітей зігнано до кількох домів, що їх підпалено, а чоловіків розстріляно в місцевій каплиці. Згинули тоді близько 500 поляків» («Дроґа до ніконд», Варшава, 1973, стор. 127). Ті ж самі автори згадують про те, що в тих околицях оперували большевицькі партизанські з'єднання під командою полк. Медвєдєва і Б. Крутікова. Конфронтація джерел, що їх подав добре зібраними Олександер Матла у статті п. н. «Справа Гути Пєняцької і джерела» (гл. «Вісті комбатанта» ч. 1/93, Торонто - Нью-Йорк, 1978, стор. 55-61), вказують, що польське населення Гути Пєняцької було добре озброєне легкою артилерією і кулеметами та було вихідною базою большевицьких партизанів у тому районі.

З розповідей учасників бойової групи Баєрсдорфа відомо, що наступаючі частини на Гуту Пєняцьку поляки зустріли кулеметним вогнем і завзято обороняли село. В бою згоріли костьол і різні будинки, але наші вояки чи німці нікого не спалювали живцем у домах, ані масово не розстрілювали. Звичайно, що населення потерпіло втрати. Інакше не могло й бути. Большевицькі партизани заздалегідь утекли зі села, довідавшись від своєї розвідки, що підходять більші німецькі сили, між ними й вояки бойової групи полк. Баєрсдорфа. Що Гута Пєняцька була базою большевицьких партизанів, у тому немає найменшого сумніву. Це потверджують большевицькі і польські джерела.

Майже до кінця лютого, тобто до акції на те село, квартирувала там група з партизанського з'єднання полк. Дмитра Медвєдєва, а цією групою командував Б. Крутіков. Польською самооборонною станицею в Гуті Пєняцькій командував Казимир Войцєховський, а ця станиця тісно співпрацювала з польським підпільним інспекторатом АК у Бродах та з большевицькими відділами, що оперували в брідських лісах. Ця самооборонна станиця начисляла кілька сотень боєздатних чоловіків, що поселились у Гуті Пєняцькій після того, як були знищені польські села. Сов. лейтенант Борис Крутіков був у Гуті Пєняцькій не лише командиром партизанського загону, але водночас і офіційним представником сов. влади та червоної армії. Про нього багато пише сам Медвєдєв у своїй книжці п. н. «Сильні духом», Київ, 1975, стор. 374-407.