Штаб Дивізії

Найтрудніше проходила організація штабу нашої Дивізії. Звичайно водиться так, що завжди першим повинен бути голова організації, а далі його помічники, коли мова, скажемо, про якусь громадську чи іншу установу. Тим конечніше це у військовій організації, а до того ще в такій формації, як Дивізія. На жаль, у нашій Дивізії якось це все було навпаки. Насамперед голосилися добровольці, далі зовсім мало старшин і майже не було підстаршин. Командир прибув до Дивізії після майже півроку її існування, тобто при кінці 1943 року, а офіційно був призначений дивізійним командиром 20 жовтня 1943 року. Тоді з кінцем січня 1944 року виїхав знову на одномісячний вишкіл дивізійних командирів. Його заступав спочатку майор Кляйнов, а в 1944 році полк. Баєрсдорф. Цей останній був дуже здібною людиною, тактовною, поводився гідно й поважно. Хто був майор Кляйнов, писав самий Гайке: «Ще однією похибкою було те, що командир Дивізії не усунув командира польово-запасного куреня Кляйнова. Фрайтаґ затримав його тому, що Кляйнов був здібним організатором і добре вмів організувати різні курси навчання. Постійні скарги, що наспівали на Кляйнова до штабу Дивізії, ген. Фрайтаґ не брав до уваги». Це заувага нашого шефа штабу Дивізії.

Знову ж Роман Лазурко згадує у своїх споминах (стор. 95) про майора Кляйнова таке: «Нарешті надійшов штурмбанфюрер Кляйнов в оточенні свого штабу, що його тоді я побачив у повному складі. Там були кількох німців-підпоручників, між ними наш сотенний, бунчужний і штурман. Як треба було йти на вправи, як треба було зайнятись полком і його рекрутами, як треба було укласти пляни і військовий порядок, ми їх не бачили й на лік, але як поставили в саду бочки з пивом, як привезли приділ ковбаси, хліба і горілки, тоді ми їх усіх побачили. Кляйнов пішов у сторону першої бочки...»

Персонально я погоджуюсь з тією оцінкою побр. Романа Лазурка, бо він написав свої спомини об'єктивно, не приховуючи недотягнень і німців, і наших вояків. Чи справді майор Кляйнов був добрим організатором? - можна сумніватися. Якщо ж запасний полк чи курінь, розташований у підфронтовій полосі біля Бродів, не був вишколений, якщо вояки не вміли стріляти, а панцерні п'ястуки були замкнені в магазині, тоді, коли вже насувались большевицькі танки, то який же він міг бути добрий організатор? І такий старшина заступав дивізійного командира в найважливіший час формування нашої Дивізії, тобто в перших місяцях її творення та її початкового вишколу.

Начальником штабу Дивізії був майор Вольф-Дітріх Гайке.

Прибув він до Дивізії аж у січні 1944 року. Як штабовий старшина був незвичайно здібний, працьовитий, знав своє діло, вишкіл, був товариський, можна сказати - приятель українців. Його оптимізм паралізував ген. Фрайтаґ, про що часто згадує майор Гайке у своїй книжці. Шеф штабу Дивізії знав добре нашу історію, літературу, положення в Україні під німецькою окупацією. Багато турбувався питаннями вояцьких родин, шанував нашу релігію. Негайно після війни почав писати історію нашої Дивізії.

Інші старшини штабу були різні. Найгіршими мені видалися старшини п'ятого відділу автомашин і механічної сотні.

Добре ставився до українців майор Ціґлер - начальник суду. Розуміється, що його дію паралізував також ген. Фрайтаґ. У дивізійному суді було б менше справ, коли б старшини знали свої обов'язки та внутрішню службу в німецькій армії. Наприклад, раз у місяць був наказ читати воякам на збірці, за що і як вояк може бути покараний воєнним судом. Мало хто знав, що за забрані з розбитого ваґону кілька дрібних речей вояк може бути розстріляний. Напевно, коли б так у кожній сотні були про це гутірки, як цього вимагав вишкільний припис, тоді не було б також розстрілів.

Мовні труднощі були часто причиною, що взагалі не читали найважливіших приписів військової служби або читали в німецькій мові, що її мало хто добре знав.

На мою думку, замало було енерґії у штабі Дивізії. У дивізійних звітах зголошували до вищого командування, що Дивізія вишколюється від липня 1943 року, тому й не диво, що вислали її на фронт після «одного року» вишколу. Раділи, як справно пройшла дефіляда та вправи на полігоні. Мало хто з найвищої військової команди знав, що справжній вишкіл тривав заледве чотири місяці. Про це штаб Дивізії повинен був зголосити правдиво до вищого командування, що не може відповідати за вишкіл і що в Дивізії немає потрібного старшинського й підстаршинського персоналу, бо ж в дивізії має бути 480 старшин, 2587 підстаршин, 11 682 вояків з 1854 допоміжними, - всіх разом 16 603. Насправді в Дивізії на 30 червня 1944 року були 346 старшин, 1131 підстаршин, 11 822 стрільці. Отже бракувало 134 старшин і 1456 підстаршин. Коли ж така ситуація, то штаб Дивізії повинен був алярмувати вище командування, а не вважати, що все гаразд, що Дивізія є добре вишколена і може їхати на фронт.

Треба теж відмітити, що наша Дивізія не втішалась прихильністю у німецьких державних колах. Така їхня настанова передавалась до нижчих урядових кіл, різних керівників, наприклад, постачання, що у свою чергу відбивалось неґативно в не одній ділянці військового життя нашої Дивізії.

Відомо, що проти формування нашої Дивізії виступали Йоахім фон Ріббентроп - міністер зовнішніх справ гітлерівської Німеччини, райхскомісар України Еріх Кох, відомий наш ворог і найближчий співпрацівник Гітлера Мартин Борман, а спочатку противився концепції творення Дивізії також і Гайнріх Гіммлер.

На нижчих щаблях німецької адміністрації були багато поляків, що як фольксдойчі чи райхсдойчі були на різних адміністративних постах і саботували всяку дію, головно справу піклування родинами дивізійників.

Великим приятелем нашої Дивізії був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер. Труднощі з формуванням Дивізії були великі. Велась боротьба за кожну дефініцію, наприклад, за назву «українська». Гіммлер рішуче заборонив, щоб її називати українською дивізією. Німці так само вимогли, що штаб Дивізії має бути німецький за своїм складом, і це була неґативна вимога, бо майор Гайке писав виразно, що в нас були старшини, що могли обсадити пости в штабі, і це було найконечніше для того, щоб нашою Дивізією керували українські старшини, що знають психологію українського вояка» («Українська Дивізія «Галичина», стор. 138).