Табір Гайделяґер

Перший табір, де вишколювалися наші вояки, був Гайделяґер. До цього табору приїжджали майже щонеділі родичі у відвідини, що, звичайно, послаблювало вояцьку дисципліну.

Терен для більших вишкільних занять був там замалий, а полігон так само невеликий, так що вояцтво вже знало, як це кажуть, напам'ять, цілий терен, і це не було корисне для військового вишколу. Не були добрі приміщення, а теж і не були добре забезпечені магазини, тому штаб Дивізії від самого початку намагався виєднати дозвіл на переїзд до іншого вишкільного табору.

Щойно в лютому 1944 року дивізійні частини переїхали до іншого військового вишкільного табору Нойгаммеру на Шлеську.

В часі війни треба скоро використовувати поїзди, а наше вояцтво вперше могло практично вантажити та вивантажувати воєнний матеріял на поїзди чи з поїздів. Не була це легка справа. Багато різного дрібного виряду залишилося на старому місці, й за це треба було заплатити чималу суму грошей. Це була научка для вояків, але теж і для підстаршин і старшин, що не повчили вояцтво, що робити й на що звертати увагу в часі переїзду з одного місця на друге. При тому теж і показалися всі труднощі, зокрема командування Дивізії, коли прийшлось перевозити вояцтво й все майно Дивізії продовж майже двох тижнів часу та відправити в дорогу 30 довжелезних ешелонів. Подібно їхала Дивізія і під Броди на фронт. Денно відправлялись 2-3 ешелони.

Приміщення і можливості вишколу в Нойгаммері були кращі, ніж у Гайделяґрі. Почали повертати з вишколів старшини й підстаршини, і як вже згадував раніше, справжній військовий вишкіл почався з початком березня 1944 року.

Тому що майже до останнього дня існування Дивізії, а головно в часі до червня 1944 року, весь час прибували новобранці, проводилися зміни численного стану сотень і куренів, весь час були зміни старшин і підстаршин. Наприклад, декотрі старшини приходили до своїх частин день-два перед виїздом на фронт. Така часта й нагла зміна старшинського та підстаршинського персоналу впливала дуже від'ємно на цілість Дивізії.

Чому це було таке від'ємне?

Старшина мусить пізнати своїх вояків, а вони його. Для того потрібно довшого часу і довшого спілкування в різних обставинах: на службі, в маршах, спільному житті, побратимстві. Як може знати добре свою частину старшина, що прибув до неї на кілька днів перед виїздом на фронт?

Вояцтво мусить зі своєї сторони теж пізнати, чи його командир піклується ним, чи він є для них справжнім батьком, чи лише уважає їх гарматнім м'ясом? Коли ж вояки переконаються, що їхній командир є-таки для них батьком, тоді в такій частині з кожним днем скріплюється побратимство, твориться гармонійне дружнє співжиття. Вони знають, що в лихій пригоді прийде один одному з поміччю, не залишить його пораненого ворогові при відступі та поділиться з ним останнім куском хліба. Так постає згармонізована прикладна військова частина, що її командир є для неї батьком.

Таке згармонізоване побратимство характеризує Тарас Шевченко у своєму «Івані Підкові», даючи в кількох словах глибоку психологічну науку всім - і воякам, і генералам, як має виглядати військо. Дає Іван Підкова знак шапкою, щоб усі байдаки зупинились, і всі вони по команді зупиняються. Він не питає, чи козаки хочуть сповняти його наказ, а приказує куди далі пливти. Його наказ козаки сповняють без найменшої застанови, бо він той, що «попереду байдаком керує», тобто їх вождь, їх військовий батько. Тому й кричать у відповідь на його рішення: «Добре, батьку-отамане!». Ось і приклад згармонізованого вояцтва.

Може, хтось з вас, читачі, усміхнеться, читаючи згадку про «Івана Підкову» в споминах про модерну українську дивізію з часів Другої світової війни. Однак саме в цій поезії нашого невмирущого генія Шевченка знаходимо чудові приклади вояцького побратимства та зразок пошани й респекту козаків до свого отамана, і безоглядного послуху, а водночас і великого довір'я.

Звичайно, що й наша Дивізія мала добрих командирів. Не лише курінних, але й сотенних. Наприклад, полк. Вільднер був дуже добрим командиром. Таким командиром був і сл. пам. майор Микола Палієнко. Я всіх не мав змоги бачити в боях, але вважаю, що таких добрих командирів було багато в нашій Дивізії. На жаль, були й такі, як майор Кляйнов.

Військова частина, неважливо, яка вона велика, не сміє бути лише збором вояцтва - сто їх чи тисяча, але мусить бути органічною цілістю - начебто однією родиною, бо ніяка модерна зброя не замінить такої органічної цілости. Тоді вояк не засне на стійці чи в шанцях, бо він пам'ятатиме, що відповідає не лише за своє життя, але за життя своєї сотні чи куреня, за життя своїх побратимів, за життя своєї цілої вояцької сім'ї.