Психологія нашого вояка

Наш народ, що був прив'язаний до рідної землі, продовж віків формував своє психологічне життя під впливом геополітичної межовости України і глибокого пов'язання з землею. Ця пов'язаність наклала на українську психіку відбиток психічної селянськости. Цей відбиток значно тепер послабили урбанізаційні процеси на українських землях. Але збереглися та й далі збережуться психологічні риси, як сантимент, ідеалізування, індивідуалізм, часто вибуялий, що не сприймає дисципліни. Цей індивідуалізм виявився дуже виразно у психіці нашого вояка в часі вишколу. Скажи йому, щоб ішов правою стороною дороги, то він буде йти лівою. Часто робить інакше, як йому сказано, вважаючи, що так буде ліпше.

Майор Гайке писав зовсім правильно, що в українців почуття панує над розумом. Як приємно було глядіти, коли добровольці з веселими піснями їхали на військовий вишкіл. Але щоденно чистити зброю вони вважали зовсім непотрібним дивацтвом. Тому-то так треба було весь час докладно вияснювати нашому вояцтву, чому так, а не інакше треба діяти. Треба було постійно гутірок, а їх саме не було в нашій Дивізії з браку знання мови, а був лише наказ: «Так має бути!». А наш вояк думав, що «так не мусить бути». Що на стійці не пошкодить запалити цигарку, а через лісову галявину не конечно проходити скорим кроком.

Мені дуже часто приходилося в кадрових частинах навчати наших вишкільників, щоб вони вияснювали вояцтву навіть, здавалося, дрібнички. Чи на стійці вояк має стояти в тіні, чи на місці, що вночі освічене місячним сяєвом?

Звідкіля виробилося в нашого вояка почуття браку дисципліни?

Головною причиною було вікове поневолення нашого народу. Військова служба в чужих арміях була не до вподоби нашому воякові. Часто мені приходилось слухати розповіді старих вояків, які служили в австро-угорській армії, як вони обманювали чужинців-підстаршин. Чужа дисципліна була їм немила й осоружна. Вони її не терпіли. Тому, мабуть, і ця нехіть до дисципліни залишилася в наших людей.

Рідна українська армія у часах Визвольних Змагань розбудила дещо славну традицію наших козацьких часів, козацького побратимства, героїзму, посвяти.

Але це був короткотривалий час.

Безумовно, при тому всьому наш вояк дуже витривалий на голод, спрагу, незвичайно відважний і навіть легкодушний на небезпеку. Вміє добре імпровізувати, чи це в наступі, чи в обороні та вміє завзято оборонятися. Менш дбає про виряд. Поводиться також добре. Я, наприклад, ніколи не мав скарг від населення за якісь грабунки чи невояцькі вчинки. Ніколи наше вояцтво не знущалося над полоненими. Пригадаймо звірства большевиків над полоненими. Та й німці не були ліпші.

Наше вояцтво також шанувало своїх старшин і підстаршин, щось подібно, як в «Іванові Підкові» Тараса Шевченка: «Добре, батьку отамане!». Щоправда, наш вояк часом з привички сказав неправду або не зголосив якусь справу чи подію, вважаючи, що це не цікавить його старшину, чи жалів його розбудити, знаючи, що старшина не спав кілька ночей.

Реасумуючи все сказане, треба ствердити, що все залежить від того, яких вишкільників і старшин мав наш вояк. Де були добрі вишкільники, вони як слід вишколили наше вояцтво, а де були добрі старшини, там цей вояк і належно та прикладно сповняв свої обов'язки та завдання.

Треба згадати ще, що під Фельдбахом велася також і пропаґандивна боротьба. Вона вже була й за Першої світової війни, її також широко розгортали большевики на східному фронті. Під Фельдбахом вони її повели дуже сильно й добре зорганізовано. Пропаґандивна боротьба дуже небезпечна. Але й у цьому випадку наше вояцтво виявилося відпірне на обманливу большевицьку пропаґанду, а не раз і само віддячувалося большевикам такою ж дошкульною пропаґандою.