Німецькі старшини

Коли ж мова про німецьких старшин, то мусимо сказати собі, що це відомо, що військове командування не віддасть ніколи своїх найліпших старшин до чужинецької дивізії. Так було і з нашою Дивізією «Галичина», і це признає сам шеф штабу майор Вольф-Дітріх Гайке у своїй праці п. н. «Українська Дивізія «Галичина», Торонто - Париж - Мюнхен, 1970 року. Характеризуючи справедливо й об'єктивно командира Дивізії Фріца Фрайтаґа, майор Гайке вказав, що ген. Фрайтаґ мав майже хворобливе честолюбство, бажав визнання і заслуг. Був теоретиком і мало знав про існуючі відносини в Дивізії. Не довіряв своїм співробітникам. Був дрібничковим, хоч і пильним бюрократом. Не міг розуміти української психіки, а хотів вбгати її в рамки німецької дисципліни. Це й було головною причиною, що в Дивізії не було приязних відносин ані між ним і українцями, ані між ним і його найближчими співпрацівниками. Як людину, - писав майор Гайке - ген. Фрайтаґа не сприйняло ані українське, ні німецьке вояцтво нашої Дивізії. І це була трагедія.

Ген. Фріц Фрайтаґ прибув до нашої Дивізії з поліційної дивізії, де він був полковим командиром. Тому й не мав великого фронтового досвіду. Прибув до Дивізії доволі пізно, бо аж укінці 1943 року, отже, майже після п'яти місяців з того часу, коли постала Дивізія. Навіть найліпший шеф штабу не заступить головного командира. Ніякий досвідчений полковий командир не може заступити дивізійного командира. Приїхавши до нашої Дивізії, ген. Фрайтаґ зовсім мало цікавився своїм старшинським персоналом. Наприклад, до його приїзду я харчувався в касині дивізійного штабу, бо ж комадував тим комбінованим полком, а тому треба було долагоджувати різні справи зі штабовими старшинами, використовуючи нагоду, що в часі обіду чи вечері можна було обговорити з ними такі чи інші справи, ніж затрачати дорогий час ходженням по бюрах. Крім того, я пізнавав їхні характери, а це важливе для встановлення доброї співпраці. Надіявся я, що новий дивізійний командир захоче познайомитися зі мною, з одиноким штабовим старшиною-українцем. Але він, замість познайомитися зі мною, відразу розпорядив, щоб я перейшов до полкового касина лише тому, щоб чужинець-українець не був присутній при його розмовах з німецькими старшинами. Не виявив він також бажання познайомитися ближче з майором Миколою Палієнком. А це ж була українська Дивізія і в ній лише нас двох штабових старшин-українців.

Його хвороблива амбіція затроювала життя всім його найближчим працівникам і не мала доброго впливу на весь старшинський дивізійний склад.

Коли приїхала до мене моя дружина, ген. Фрайтаґ зустрів її на вулиці й, знаючи, що це моя дружина, запитав її, хто їй дозволив приїхати. Вона відказала, що має дозвіл від місцевої поліції. Генерал обурився, бо, мовляв, треба було ще окремого його дозволу. Віддав мене за те під військовий суд. Суддя майор перестрів мене на вулиці і, запросивши на свою квартиру, розповів мені, що дістав письмо звинувачення від ген. Фрайтаґа, але відписав йому, що така справа не стосується військового суду, а він може покликати майора Побігущого до звіту. Так і сталось. При карному звіті генерал розрепетувався, яким правом вільно було моїй жінці приїжджати до військового табору, забуваючи при тому, що його дружина і донька жили при ньому і харчувалися в касині дивізійного штабу. Отже, йому - вільно, а штабовому старшині невільно.

На мою думку, це була помилка німецького військового командування - відкомандирувати ген. Фрайтаґа до нашої Дивізії, як під оглядом політичним, так і тактичним.

Військова Управа повинна була теж поробити всі можливі заходи, щоб такого дивізійного командира вище командування змінило після брідського бою, коли-то він звинувачував нас, українців, за розгром Дивізії.

До речі, треба згадати, що вкінці січня 1944 року ген. Фрайтаґ виїхав на курс дивізійних командирів до Гіршберґу, на Шлеську, і був там на курсі продовж одного місяця. Отже, був командиром дивізії і аж тоді поїхав на вишкіл дивізійних командирів. Заступав його полковник Баєрсдорф.

Полковник Порфірій Силенко писав, що під Бродами була скликана відправа старшин до командира корпусу і там наші старшини вказували, що треба залишити все майно, посадити на коней тих, що можуть їхати, навантажити на коней теж амуніцію і слабших вояків, а зі сильніших творити проривні групи і, не тримаючись ніякої дороги, пробиватися ніччю коло Золочева. На це ген. Фрайтаґ заявив, що, мабуть, лише дорога через Почапи - Княже є вільна. «Тому з усім, що маємо, - мовив він, - підемо далі. Здорових вислати вперед, аж до чола колони, а решта залишиться при майні. Знаєте, - говорив він, - як коштовне військове майно і як трудно його поповнити. Піонери збудують коло Княжого місток до 1 год. вночі, а бриґада танків «Тиґрів» забезпечить марш» («Броди». Збірник, Мюнхен, 1951, стор. 136).

Ось так наш дивізійний командир розцінював положення і можливості прориву з большевицького оточення. Йому було жалко не вояків, а військового майна. Пригадую, що пізніше ген. Фрайтаґ нарікав, що не було зв'язку з полками і курінями. Як це не було? Адже ж є телефон, радіо, мотоциклісти, кінні зв'язкові, на роверах. Неможливо, щоб усі ці засоби зв'язку були знищені. З розповідей учасників брідської кампанії знаємо, що зв'язок був, хоч часто перерваний, бо ворог прямо придавлював Дивізію своєю величезною мілітарно-боєвою перевагою. Але треба було на когось зіпхати вину, промовчуючи, що німці-старшини майже всі повтікали були геть від своїх частин. Полк. Силенко писав у тому ж своєму спомині, опублікованому в згаданому збірнику «Броди», таке: «До часу остаточного окруження Дивізії не залишилося при частинах майже ні одного командира німця, а молодші німецькі старшини пропали теж у переважаючій більшості під різними претекстами. Залишилися з вояками лише українські старшини, з яких багато впали, а важко ранені дострілювали себе» (стор. 135).

Наша Дивізія мала бути українською, а брак наших старшин заповняли тимчасово старшини-німці. Це був тимчасовий перехідний стан. Але німецьке вище військове командування та й самий ген. Фрайтаґ трактували нашу Дивізію якби це була німецька дивізія, що її поповняли українцями.

Штабових старшин-українців були лише кілька. Це були старшини, що мали великий досвід, командуючи більшими військовими одиницями в часі наших Визвольних Змагань. Коли ген. Фрайтаґа, що вже був нашим дивізійним командиром, вислали на вишкіл дивізійних командирів, то чому не можна було вислати тих кількох наших штабових старшин на подібний вишкіл?

Усі важливіші пости в Дивізії обсадили німці, включно з командою полками. Яке було ставлення німців до нас, українців-старшин, не говорячи вже про рядове вояцтво, вказує такий випадок.

Ніхто не повідомляв мене зі штабу Дивізії, що приїжджає якийсь новий командир, що має перебрати 29 полк, що ним я командував, маючи також у своїй опіці інші полки, тобто вже згаданий великий комбінований полк. Приходжу в перших днях березня 1944 року до канцелярії, а туди прибігають підстаршини й зголошують мені, що якийсь полковник ходить по сотнях і їх оглядає.

Йду подивитися, що це за гість «господарює» в моєму полку.

Приходжу до однієї сотні. Цей полковник нічого не говорить, і в мене таке враження, що він хотів би, щоб я ще йому й зголосився. Іду тоді до дивізійного командира й кажу йому, що якийсь полковник прийшов до мого полку, про що я нічого не знаю і він навіть мені не представився. Дивізійний командир дещо заскочений такою поведінкою того полковника (це був полк. Дерн) говорить мені, що Дерн приймає команду 29 полку. Питаю тоді, за що я здеґрадований. Дивізійний командир запевняє тоді мене, що немає мови про якусь деґрадацію, а є приказ Гітлера, що штабові пости мають бути обсаджені німецькими штабовими старшинами. Я мав перейти на короткий час до іншого полку, а потім поїхати на курс полкових командирів до Антверпену, Голляндія.

В кожній армії паредача та перебрання полку відбувається доволі парадно. Навіть у часі Листопадового Чину поляк, що командував полком у Львові, після роззброєння того полка прохав, що хоче попрощатися з вояками, і, прощаючись, закликав вояків, щоб вони вірно служили Україні, так, як вони були добрими вояками в австро-угорській армії. Так поступив полковник-джентельмен, незважаючи на те, що його військова служба так закінчилась в австрійській армії.

Хіба полк. Дерн не знав, як відбувається передача і перебрання полку? Знав він добре, але поступив зумисне, щоб зіґнорувати старшину-українця.

Звичайно, що виконуючи наказ, я перейшов до іншого полку, навіть не прощаючись з полк. Дерном.

До речі, ніякого такого наказу Гітлера стосовно штабових постів не було. Це вигадав самий ген. Фрайтаґ, бо не мав що сказати. Як виявилося пізніше, Гітлер довший час не знав нічого, що постала українська Дивізія «Галичина».

Можна собі уявити, як полк. Дерн поводився з іншими старшинами та вояцтвом, якщо він так поступив зі мною.

На вишкіл полкових командирів в Антверпені я поїхав і багато скористав на ньому.

Щоб не було враження, що я з персональних причин чи міркувань так пишу про старшин-німців у нашій Дивізії, наводжу міркування самого шефа штабу Дивізії майора Гайке. Він писав у своїй праці «Українська Дивізія «Галичина» таке: «Тільки цим можна пояснити, що «інспекції» посилали до Дивізії не зовсім відповідний старшинський і підстаршинський персонал. Здебільш інспекції присилали до Дивізії таких старшин і підстаршин, що їх інші частини усували як непридатних. Інспекції вважали їх задовільними для Української Дивізії, хоч загально беручи, для такої дивізії вони зовсім не підходили. Інспекції цікавилися лише кількістю, а не якістю відряджених до Дивізії людей. Найбільшої шкоди заподіяла інспекція піхоти, яка призначила до Дивізії не тільки недостатню кількість основного особового складу, але й найгіршої якости. Зате треба підкреслити добру волю інспекції артилерії. Велика похибка в підборі німецького основного особового складу негативно відбивалася впродовж усього існування Дивізії. Багато німецьких старшин і підстаршин не розуміли психіки українця, і тому поміж німцями й українцями постала глибока прірва, якої ніколи не вдалося побороти, тим більше, що командир Дивізії також не мав зрозуміння цього питання» (стор. 23-24).

Незрозуміння української психіки - це була важна проблема, що її, на жаль, легковажило німецьке вище командування. Знайти доступ до душі, до серця українського вояка могли лише старшини з його рідного народу, бо вони знали психологію цього вояка, зовсім іншого від німецького вояка.

Це такі вояки, як писав Олег Лисяк, «що в гіркі весняні дні прегарного місяця травня 1945 року, коли, склавши зброю, йшли за дроти, були б порізали рідний прапор на шматки й розділили б так, щоб кожний полк, кожний дивізіон, кожний курінь, кожна сотня, чота і рій - кожний вояк отримали шматок і понесли його в дальшому своєму життєвому шляху на серці, аж до того дня, коли під Бродами рвоне повітрям грімка переможна сальва-салют у честь поляглих друзів».