Початки дивізії «Галичина»

Творення дивізії «Галичина», пізнішої І УД УНА, в часі коли вже творилася Українська Повстанська Армія, коли німці потерпіли болючу поразку під Сталінградом, знову ж таки завдяки безглуздій впертості «геніяльного стратега» Гітлера, було гостро дискусійною, актуальною проблемою. Були голоси за і проти дивізії. Ставилась під сумнів доцільність такої військової одиниці тоді, коли вже було видно, що Німеччина програє війну.

Все-таки українські провідні діячі вважали, що нам, українцям, потрібно мати вишколену військову силу, яка б змогла опанувати ситуацію у випадку цілковитого послаблення брунатного й червоного ворогів, охоронила народ та народне майно від знищення і грабунку, як теж і від евентуального революційного хаосу. Тоді мало хто передбачував, що Захід подаватиме большевикам таку величезну мілітарну допомогу, що вона вможливить Сов. Союзові вийти переможцем у війні з гітлерівською Німеччиною.

Концепцію творення української збройної формації сильно підтримував Український Центральний Комітет, що його очолював проф. д-р Володимир Кубійович. На конференції, яка відбулася 18 квітня 1943 року у Львові з участю українських комбатантів, голів Українських Окружних Комітетів і членів Військової Управи, він, представляючи тодішню політичну ситуацію, наголосив потребу створення української військової формації, бо вона була потрібною в інтересі нашого народу і давала такі користі:

а) ми включаємося в боротьбу проти большевизму не як безіменні;

б) ми входимо в політичну арену, хоч у скромній формі, а навіть на европейську та світову;

в) ми рятуємо себе фізично, творячи зав'язок армії;

г) це може бути вихідна для дальших наших плянів;

ґ) лише в цей спосіб можемо творити під проводом українсі старшин військову школу для української молоді. Ця школа дає молоді здисциплінованість, послух, чесність, прямолінійнім почуття відповідальности та інші вояцькі чесноти.

«Ведучи переговори у справі Дивізії, - писав проф. д-р Володимир Кубійович, - я мав на увазі ще низку конкретних користей, які ми могли б осягнути і про які я частинно говорив на різних зборах. Завдяки створенню Дивізії, автоматично лагіднів політичний режим у Генеральній Губернії, а тим самим задержувалася б українська субстанція. Рівночасно, порядком дрібних поступок - а не шляхом підписання договорів - можна було б скріпити українські позиції, зайняти нові становища в адміністрації краю, здобути нові осяги на полі господарства і культури. Тому і перед творенням Дивізії і після акту 28 квітня 1943 року Український Центральний Комітет ставив німецькій владі та вимоги: амнестія для політичних в'язнів, зокрема для член Організації Українських Націоналістів - Степана Бандери, реприватизація українського суспільного і приватного майна, унезалежнення Української Допоміжної Поліції в округах в поліції німецької, віддача преси в Галичині в українські руки, переорганізування так званої Будівельної Служби, полегші для українських робітників, вивезених до Райху на працю. По військовій лінії ішло нам про поширення права набору до Дивізії на територію цілої Генеральної Губернії і на Райх, ступне вилучення з різних військових і напіввійськових формацій українців - принаймні тих, що походили з українських земель у Генеральній Губернії і старих еміґрантів та включення їх до Дивізії» («Початки Української Дивізії «Галичина» - пр д-р Володимир Кубійович, «Вісті» Братства кол. Вояків І УНА, ч. 3-4 (41-42), Мюнхен, 1954).

Німці, що терпіли вже в 1943 році воєнні дошкульні поразки, рад-не-рад погодилися на творення української Дивізії. Як вони насправді ставилися до тієї справи, вказують слова полковника Вольфа, який був заступником шефа справ у Райхзіхерсгайсгавптсамті. «Ми в РСГА були проти творення Дивізії, не вірючи українську щирість відносно співпраці з німцями. Для нас було очевидним, що ми вишколюємо своїх ворогів, котрі скоріше чи пізніше пристануть до УПА...»

Незважаючи на всі ті вимоги, що їх ставив Український Центральний Комітет, німецький окупант їх іґнорував та мало що з них виконав. Проте, все-таки проголошення постання Дивізії «Галичина» зустрілось з прихильним відгуком. Коли ж після проголошення акту творення Дивізії, що відбулось дуже святочно 28 квітня 1943 року у Львові, а менш святочно у провінційних містах Західньої України, в скорому часі зголосились до Дивізії майже 80 000 добровольців. Це був показник того, що помимо окупаційного терору, ловлі людей на вулицях і вивозу їх на працю до Райху, що мало посмак давньої татарщини - ловлі в ясир, помимо лютування ґестапо, непевної політичної ситуації та й такої ж перспективи в дальшому, - українські юнаки, старші чоловіки, а теж і кол. вояки голосилися масово до Дивізії. Всі орієнтувалися тоді, що Німеччина програє війну і що нам прийдеться, мабуть, воювати подібно, як у 1918 році, а тому треба мати своє військо, байдуже, що воно буде в чужих мундирах.

І тому зголошувалися добровольцями до Дивізії.

Зголосились і ми, старшини розв'язаних ДУН, що були ув'язнені у Львові.

Проте зараз же після проголошення акту творення Дивізії «Галичина», коли почали зголошуватися масово добровольці, виявилась знову єхидна політика німецького окупанта. Німці дозволили лише набір добровольців для однієї дивізії, а всі інші розчаровані залишились удома. Німці поступили подібно як австрійська влада із зголошенням українців до Українських Січових Стрільців у 1914 році, коли-то прийняла до УСС лише дві тисячі Добровольців, а зголосились були тисячі молодих юнаків.

Вже 12 липня 1943 року виїхали перші ешелони добровольців на військовий вишкіл до Дембіци. Тамошній вишкільний табір називався Гайделяґер. При тому знову виявились німецькі крутійства, бо німці відібрали дуже багато зголошених добровольців і порозсилали їх до поліційних 4, 5, 6, 7 і 8 полків. Щось подібного, як це було з нашим Леґіоном. Зовсім інакше було договорення Військової Управи, скажемо конкретно, з губернатором Галичини д-ром Вехтером та його зверхниками, а що іншого діялося. Не помогли різні протести. Аж після одного року почали прибувати ті добровольці до нашої Дивізії з різних поліційних полків.

Початки творення Дивізії та її початковий вишкіл були незвичайно трудні. Бракувало наших старшин і підстаршин. З кінцем липня нас усіх старших віком вислали на вишкіл до Просечніц біля Праги. Там був вишкільний табір і величезний полігон, що його німці поширили в такий спосіб, що виселили з околиці населення з багатьох сіл (говорили, що з двадцятьох) і на тому широченному просторі артилерія відбувала свої вправі а коли була гостра стрільба, розбивала опустілі хати та будівлі у тих селах. Часто туди приходили чехи поглянути, чи ще уціліли їхні хати та господарські будинки.

У Просечніцах нас, старшин, були на вишколі 160 чоловік. Лише мені признали ранґу майора та майорські відзнаки, а всім іншим старшинам обіцяли, що дадуть відповідні ранґи після закінчення старшинського вишколу, що мав тривати чотири місяці. Існувала проблема незнання німецької мови. Не всі наші старшини її знали.

Прийшлось мені проводити вишкіл. У тому я переконав командира старшинської школи, що це буде доцільніше, бо не потрібно витрачувати дорогого часу на переклад німецької мови на українську, а до того треба було перекладачів. Так що я частинно проводив вишкіл.

Подібно як у Леґіоні, так і тут німці весь час устрявали в мій вишкіл та робили різні перешкоди. Наприклад, одного дня німі вишкільники звеліли нашим старшинам - учасникам старшинського вишколу - тягнути 77 мм гармату на вправи приблизно один кілометер. Це тому, щоб, мовляв, здобути практику. На фронті ніхто зі старшин не тягатиме гармати та й ніколи не тягав. Переконати впертих німців мені не вдалося. Й так наші старшини мусіли тягнути гармату на польові вправи. Навіщо це здалось?! Таких безглуздих вибриків німецьких вишкільників було багато. Вони нічого корисного не давали для програми старшинського вишколу, що майже був теоретичний і з якого я особисто був невдоволений та й не були вдоволені з нього наші старшини.

Одного разу приїхав на нічні вправи якийсь вищий німецький старшина і весь час був разом зі мною. Я вичув, що він знає українську мову. Молодий старшина сотник, що був з ним, спитав мене, чи, бува, я не заблизько розмістив забезпечення частини, але цей вищий старшина нічого на це не сказав і нічого мене не питав. Після закінчення нічних вправ я сподівався, що він зробить якісь зауваги відносно перебігу нічних вправ, але він нічого не говорив. З того я зробив висновок, що нічні вправи пройшли добре, згідно всіх вимог і приписів.

З кінцем жовтня 1943 року закінчився цей старшинський курс, і тоді відбулось признання старшинських звань. На жаль, більшість вишкільників-німців признали, що наші старшини заслабі своєю військовою старшинською підготовою, щоб могли мати ранґу штабових старшин, тобто командувати куренем, озброєним модерною зброєю. Лише мені одинокому потвердили ранґу майора.

Саме в день першого листопада, в 25-ліття Листопадового Чину, я повернув зі старшинського вишколу до Гайделяґру, тобто до кадри Дивізії «Галичина». У Гайделяґрі, внаслідок браку вишкільних інструкторів, мені довелось з'єднати три полки піхоти та один фюзілерський курінь в один великий полк і вишколювати таку велику групу.

Таким чином, наше вояцтво ждало майже чотири місяці на приїзд наших старшин з вишколу, а потім вишколювалося в такому комбінованому полку, де все ж таки гостро бракувало своїх вишкільників. Правда, молоді інтеліґенти пішли на різні вишкільні курси, щоб здобути спершу теоретичний вишкіл на кандидатів у старшини.

Про вишкіл у різних підстаршинських школах, як ось наприклад, у Гільверсумі, Голляндія, цікаво описав побр. Роман Лазурко у своїх споминах п. н. «На шляхах Европи». Гільверсумська підстаршинська школа була одна з найкращих. «Почався наш вишкіл, твердий і безжалісний, - описував Лазурко, - з заняттями, що тривали від ранку до пізного вечора. Але тут сказалось, що Гайделяґер став нам у пригоді. Ми вже були добре загартовані, коли, сьогодні пригадую, марш у глибокому піску і спів у ґазовій масці на обличчі під палючим сонцем, де можна було курячі яйця пекти на камені, здається мені, що це не ми були і що це все тільки снилося. Та ні. Це не був сон... Але ми мали амбіцію показати німцям, що український народ не менш твердий, а може твердіший за них» («На шляхах Европи», Роман Лазурко, Чікаґо, 1971, стор. 15-16). Це був протипанцерний вишкіл, вишколювалися 52 українці — кандидати на підстаршин.

Як прочитувати різні спомини та слухати розповідей підстаршин про відбуті вишколи, можна пізнати зразу, що на школах звертали забагато уваги на технічне засвоєння зброї, а замало на вміле використання поземелля і на поведінку вояка в полі. В чому причина? На вишколи приходили все нові вишкільники, все молодші, або навіть здеґрадовані, як ось у Гільверсумі, де десятник Крафт був здеґрадованим старшиною. Такі вишкільники любили, так би мовити, «хизуватися». В полі не похизуєшся, але зате є нагода пописатися біля казарми, при дефіляді. Іншими словами, присвячувано забагато уваги скоріше вишколові для попису, ніж до справжньої бойової дії. Це, на мою думку, було в цілій німецькій армії, тоді коли, наприклад, в альянтських арміях на попис не звертали такої особливої уваги, але вишколювали більше вояків у бойовій заправі.

Знаю, що були труднощі з вишколом служби в полі, на стійці. Бо вояк мусить мати характер, а це чи не найважливіше на вишколі. Треба було відбувати багато гутірок, подавати безліч прикладів, показувати, що від того, як вояк поводиться на стежі чи на стійці, залежить не раз не лише його особисте життя, але й цілої частини.

Труднощі були в тому, що вишкільниками були майже німецькі старшини чи підстаршини, й тому важко було відбувати гутірки, бо треба було перекладачів, а це затрата часу. Тому-то не було доброго, того основного, першого рекрутського вишколу і наш вояк часто не розумів ваги і значення різних вояцьких приписів, приказів, розпорядків. Усе це треба було належно, вичерпно і ясно втовкмачувати нашому вояцтву на гутірках, і тоді був би позитивний ефект. На жаль, цього не було.