У в'язниці

Зразу у Львові нас посадили на автомашину, а довкола нас обсіла німецька поліція з наїженими баґнетами. Привезли нас до в'язниці на «Лонцкого», де ще недавно були всі підвали заповнені трупами помордованих в'язнів, що їх повбивали енкаведисти перед своєю втечею зі Львова і запроторили в ті підвали, провівши лише побіжну ревізію. У мене не робили ніякого обшуку, і я зміг приховати олівця, що потім дуже пригодився мені у в'язниці.

Після кількох днів нас ніби звільнили, щоб таким чином спровокувати сотника Романа Шухевича, який утік німцям з-під рук у Львові зразу ж після нашого приїзду та пішов у підпілля. Німці конечно хотіли його схопити. Коли цей трюк не вдався їм, нас усіх знову заарештували й посадили у в'язницю, в якій ми пробули аж до Великодня 1943 року.

Спершу я був у одиночній камері. Для мене це була велика прикрість, бо ж я завжди був серед людей. Удома була велика сім'я, потім у війську, завжди з людьми.

А тут, в одиночці, мов у гробі.

Тишина. До нікого й слова сказати.

Дні довгі-довгі...

Через тиждень до моєї камери дали пор. Романа Бойцуна. Це вже для мене була велика радість, бо було з ким говорити. Але не дозволили нам на прохід, і брак свіжого повітря так нас знесилював, що рано годі було підвестись з ліжка. Треба було впиратися об стіну.

За кілька днів приділили нам ще третього в'язня, який був німецьким аґентом. Називався Ґольдческі. Ця німецька затія була так невміло влаштована, що ми відразу його, як кажуть, «розкусили». Наприклад, йому призначили ліжко, а ми спали на долівці. На різні його дурні провокаторські запити ми навіть не реаґували.

Зі сухого хліба ми виліпили шахи, й це вже була розривка на довгі в'язничні дні.

Після шести тижнів мене викликали на своєрідний допит, який почався з того, що слідчий показав мені крізь вікно пісок на подвір'ї, говорячи, що я вже там давно повинен бути, тобто повинен бути розстріляний. Пізніше ставив різні безглузді запити. Образився, що я не хотів від нього прийняти цигарки, і не вірив, що такий великий «злочинець», як я, не палить цигарок. Потім знову сердився, коли я сказав, що голоду не відчуваю у в'язниці. Це, мовляв, брехня, бо всі нарікають на голод. Після таких несуттєвих запитів і такої ж розмови почав мене розпитувати про те, що я знаю про ОУН і УПА. Я заявив йому, що нічого не знаю, адже ж я був весь час на Білорусі, а тепер сиджу у в'язниці. Це, мабуть, його переконало, бо вже більше мене не викликав на допит.

У Львові діяли тоді різні українські допомогові і харитативні організації та комітети, але, на жаль, ніхто нас не відвідав ні одного разу. Правда, раз у тиждень, ми діставали від якогось комітету (не знали ми, від якого) по їдунці сочевиці. Це був великий присмак для нас і святковий час, бо ми їли цю сочевицю цілий вечір, смакуючи кожне зернятко.

Рано після молитви і нікчемного голодного сніданку ми влаштовували полювання на воші. Хоч ми шукали їх так само кмітливо, як большевицьких партизанів на Білорусі, проте ця погань усе знаходилась у наших брудних одягах і ми ніколи не могли її позбутися.

Десь приблизно в половині лютого мені дозволено вперше написати листа моїй родині.

Звільнили нас з в'язниці аж у Великодню суботу 1943 року. Того дня прийшов до в'язниці полк. Альфред Бізанц і заявив нам, що твориться українська дивізія «Галичина» і нас, старшин, потрібно в тій дивізії.

Незважаючи на все, що перебули, ми погодилися вступити до дивізії, знаючи, що її треба, що треба нам мати своє військо.

І ми пішли знову до військової служби в українській дивізії «Галичина».

Переді мною слався новий шлях моєї чергової військової служби.