У Різдвяну ніч

Бахмач нагадує нам зразу і Конотоп, і славну перемогу гетьмана Виговського над москалями в 1658 році. Конотоп розположений у віддалі 30 кілометрів від Бахмача на південний схід, а приблизно шістдесят кілометрів на полудневий схід від Бахмача є Крути.

Довелось нам у морозну Різдвяну ніч сидіти в Бахмачі на залізничній станції і ждати на поїзд. Прикро було дивитися на сірі ваґони, брудні бараки почекальні. Прикрий контраст нашої подорожі з перспективою завтрішнього ув'язнення, з непевною долею наших родин, нашого цілого народу. В тих умовинах пропонує сотник Шухевич таки не забувати про нашу гарну традицію і за звичаєм по змозі відсвяткувати тут у дорозі Свят-Вечір. Святкувати його по-нашому. «По-нашому?», як, де, чим, з ким? Це ж сотні кілометрів від дому, серед непривітних чужинців обслуги станції і поліційного ескорту. Та чого не може вдіяти українська фантазія, імпровізація, вояцька енерґія? Небавом знайшлися дрова, потепліло в бараці - як у хаті. Деякі друзі старшини мали вже прислане різне «добро» на Різдво від дорогої мами, сестри чи кароокої дівчини. Так накрили стіл і заставили його всячиною. Знайшли ялинку й прикрасили, роздобули свічечки й засвітили. Сірий непривітний барак замінився на святочну кімнату. З неописаним почуванням радости засіли ми до спільної Святої вечері. Одна старшинська родина, одна українська рідня, з одною спільною завжди думкою-мрією - боротьби проти кожного окупанта України.

Промовляв сотник Роман Шухевич, бажаючи всім веселих свят. Згадував рідних, поляглих вовків ДУН, говорив, що нам не вільно зневірюватися, бо й Христос народився в часі володіння лютого Ірода і мусів утікати, але ідея Божої Правди перемогла...

Понеслась грімка коляда.

Справді важко описати тодішні наші переживання. Немає суму ані пригноблення. Постав радісний святковий настрій.

Присутній, так би сказати, наш конвоїр-поручник немало дивується. Починаємо з ним розмову. Сотник Шухевич розповідає йому про Україну, про визвольну боротьбу нашого народу, Крути, наші звичаї, обряди, зміст деяких колядок, що їх ми співаємо.

Після доброї години такого нашого святкування поручник-німець виходить і залишає свою старшинську торбу при столі.

Цікаво в неї заглянути, але вояцька честь на це не дозволяє.

Довго його не було.

Приходить несподівано з сестрою Червоного Хреста і приносить велику вазу пуншу і тацю тісточок. Просить дозволити йому як приятелеві засісти до спільної Свят-Вечері й прийняти його подарунок. Ми його гості. В дальшій розмові цей старшина, що його чомусь ми називали в часі подорожі «Параграфом», розповів, що знав про нас лише зі скупих німецьких джерел, що мало говорили про українську націю, а найбільше про нашу пшеницю. Він тепер нас розуміє, хто ми такі, бо інакше йому про нас говорили. Напевно, наговорив йому теж і Моха про нас - чимало брехливих нісенітниць.

Багато років пізніше ми довідалися, що, прибувши до Львова, цей старшина негайно пов'язався з Берліном і вимагав нашого звільнення, запевняючи урядові чинники, що нас фальшиво оскаржили, що ми не вороги Німеччини, а навпаки - найкращі борці проти большевиків.

Немає сумніву, що нам, старшинам, грозив розстріл, і, мабуть, інтервенція цього старшини задержала на деякий час розправу з нами. В між часі почала організуватися І УД і потрібно було старшин. Ця потреба старшин також урятувала нас від певної смерти.

Цей Свят-Вечір у Бахмачі ми провели дуже радісно й весело, не дивлячись на воєнні обставини і на наше непевне положення. Колядували, співали пісні, розповідали різні пригоди.

А надворі лютував мороз, гриміли поїзди, лунала вояцька лайка, перегукувались залізнодорожники, а німецьке вояцтво, втомлене і невиспане, що тулилось по кутках почекальні, вслухувалось мовчки у спів наших прекрасних колядок.

Це був наш останній Свят-Вечір зі сотником Романом Шухевичем.