ДУН у боях з партизанами

Дуже великих боїв з партизанами не було.

Партизани, незвичайно рухливі, застосовували головно тактику засідок, несподіваних нападів і скорих рейдів, уникаючи великих боїв. Часто, заки наспіє вістка про напад большевицьких партизанів на якесь село, об'єкт чи щось інше й заки туди добереться наша частина (а дороги ж нікудишні), то за партизанами і слід пропав. Лише в декількох місцях тривали довші бої з великими партизанськими з'єднаннями, що намагалися нас окружити й розгромити.

Цікаво описує про бої ДУН з большевицькими партизанами хор. Т. Крочак у своїх споминах (гл. «Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках», стор. 45-103).

Внаслідок незнання метод і тактики партизанської боротьби ми спочатку зазнавали втрат, чого не мусіло б бути, якщо б наше вояцтво було ознайомлене з методами й тактикою партизанської боротьби та вишколом до такої боротьби.

Ось, наприклад, день першого травня. Незважаючи на мій суворий наказ, щоб бути дуже обережними, бо партизани напевно будуть улаштовувати різні несподіванки з нагоди першотравневої річниці, вістун Віюк, вийшовши на стежу, знаходить отакий собі маленький червоний прапорець на землі. Піднімає його й гине, розірваний вибухом міни.

Таких несподіванок було завжди багато. Ми мали до діла з ворогом, добре вишколеним у партизанській боротьбі, а відомо, що партизанські відділи постійно поповнювалися вишколеними вояками, що їх ночами привозили літаки з т. зв. «великої землі» та скидали в лісах. Мали партизани також безліч зброї та амуніції.

Перший бій сотні пор. Павлика відбувся 16 червня 1942 року. Був великий загін партизан з ґранатометами. В бою згинули два наші вояки - Петро Проник і Осип Сірко. Партизани відступили, залишивши своїх вбитих, між ними одного офіцера.

Большевицькі десанти звичайно відбувалися в північній частині терену. Його охороняла третя сотня, що її командиром був пор. Сидор Михайло. Цей відтинок був найбільше загрожений.

Важкий бій відбувся 25 липня 1942 року. Наші вояки розвідали, що в одному селі приміщується головна кватира партизанського командування на цілий район. З тієї місцевости приходили тайком білоруси й прохали визволити їх з-під партизанського режиму, бо ж партизани весь час вимагали від убогих селян харчів і всякої помочі.

Вибралась туди сотня пор. Сидора без одної чоти, але зі сотнею пішли також 60 вояків-білорусів.

З розповідей про ту партизанську «фортецю» виглядало, що в тому баговинно-лісовому терені було б добре мати бодай один панцерний віз, але, як звичайно, німецьке командування відмовилось дати нам такого воза.

Наша частина, дібравшись до села, побачила, що в селі немає населення. Воно поховалось або повтікало. Нараз у селі партизани сипнули кулеметним вогнем, а теж почали стрільбу ззаду, звідки саме прийшла наша частина. Почався завзятий бій. Наші старшини зорієнтувалися, що частина попала в окруження. Щоб відступити, треба було знищити ворожі кулемети, що заступили нашій частині дорогу відвороту. Тоді наш вояк Хмелик, той самий, що свого часу відібрав корів від румунів, підкрався хильцем до партизанських становищ і, кинувши ґранату, побив кулеметну обслугу, але й сам згинув при тому від ворожих куль. Усе-таки кулемети замовкли й наша частина, користаючи з того, прорвалася з окруження та з боєм відступила, втративши ще вояків Цуцурака і ст. стр. Бобенка.

Пізніше ми довідались, що в тому селі приміщувалась централя і адміністрація большевицьких партизанів на всю околицю. Партизани добре орієнтувалися, мали всюди своїх аґентів і знали, з якими силами ми йдемо проти них, а коли прийняли бій у селі та змогли окружити нашу частину, то, звичайно, їх було набагато більше, ніж наших вояків і білорусів.

Треба відмітити, що пор. Юліян Ковальський, який очолював цю частину, виявився дуже добрим командиром і тактиком, не розгубився в бою і зміг вивести частину проривом з ворожого кільця без великих втрат. Коли б так серед нашого вояцтва постала тоді паніка, то вся частина могла пропасти в бою, оточена переважаючою силою. Що так не сталося, треба завдячувати головно пор. Ковальському, а теж і нашим воякам, котрі вже почали засвоювати добре тактику партизанської боротьби.

Коли мова про пор. Юліяна Ковальського, що був одним з наймолодших віком у Леґіоні, а також і малий ростом, вартує згадати ще такий цікавий випадок.

На наші нарікання і невдоволення німецькою політикою в Україні приїхав до нас несподівано полковник з ОКВ. Така візита, звичайно, не ворожила нічого доброго, бо ми вже мали гіркий досвід з моєю жалобою на сот. Моха. Полковник почав розпитувати про все, переглядав різні звіти і врешті сказав, щоб зібрати всіх старшин і він буде з ними говорити. Не сказав він нам нічого нового, лише обіцював, що незабаром буде краще, що треба бути нам терпеливими, а все буде гаразд.

Всі ми мовчимо. Не вперше чуємо таку балаканину. Коли ж полковник скінчив свій виступ, тоді питає по військовому звичаю, чи хто має який запит.

Підносить руку пор. Ковальський і говорить, що на ділі в нього немає запитів, але хоче сказати, що не вірить у все це, що сказане, бо ж це не вперше нам таке говорять, а ніколи не дотримують своїх обіцянок.

Полковник червоніє то блідне на обличчі. Піднесеним голосом питає:

- Як ви називаєтеся?

Ми всі приголомшені. Жалко нам Ковальського, бо ми певні, що такий його відважний, можна б сказати, зухвалий виступ не пройде йому безкарно.

Ковальський говорить своє ім'я і прізвище. Тоді полковник нагло лагідніє, посміхається і каже, що він також називається Ковальські. Атмосфера зразу ж змінилася і полковник говорив з нами вже дружньо. Це був, мабуть, рідкісний випадок, щоб полковникові з ОКВ молодий старшина мав відвагу заперечити все, що цей говорив. На таке не відважувались навіть високі штабові старшини чи генерали.

Прямо в тому випадку Ковальському пощастило, а нам відвідини полковника вийшли в користь.

Четвертий важкий бій відбувся 3 серпня 1942 року, коли-то на нашу станицю, що нею командував пор. Михайло Хом'як (ми його називали «Дзядзьом», бо був найстарший віком між нами), напало сильне партизанське з'єднання, що мало навіть протитанкові гармати. Бій тривав цілу ніч. Партизани продісталися вже навіть у середину укріпленої станиці, але «Дзядзьо» все-таки їх прогнав.

Десятого серпня того ж року партизани напали на транспорт німецької пограничної охорони «Ґреншуцу». Ця частина стояла яких одинадцять кілометрів від нашого місця постою. Пограничники їхали вантажною машиною, а з ними автом їхав їхній майор. Тією самою дорогою їхали наші вояки роверами. Одному воякові зіпсувався ровер, і вся група зупинилась. Німці проїхали далі, а коли в'їхали в ліс, попали там у засідку. Тоді хор. Крочак (у той час ще був підстаршиною) поспішив зі своєю групою на поміч німцям. Але вхід до лісу берегли партизани і треба було їх відігнати. Це нашим воякам удалось, і в лісі вони наспіли на поміч окруженим німцям. Ті не зорієнтувалися, що це їм підходить поміч, почали стріляти з кулемета в сторону наших вояків. Щастя, що нікого не вбили. Наша група (два рої) зуміла відігнати партизанів і майор вельми дякував Крочакові та просив його перебрати командування над його групою, бо, мовляв, «українці вміють краще воювати в лісі, як німці».

Згадую про цю подію, щоб вказати, як інтеліґентною людиною був цей майор пограничників, який зорієнтувався негайно в тому, що молодий підстаршина-українець уміє діяти відповідно до ситуації і знає, що таке вояцька дружба, в якій належить рятувати друзів-вояків від небезпеки. Так розцінив нашого підстаршину майор пограничників.

У Леґіоні було навпаки. Сотник Моха знав добре, як і знали інші німці, що він нездібний командувати, але його амбіція все брала верх, виходячи в некористь і Леґіону, та й самих німців.

Чотовий Зорян Калиняк, що мав у тому лісі ген, оподалік із другої сторони свою укріплену станицю, почувши, що в лісі триває бій, також зібрав свою чоту й поспішив на поміч, залишивши в станиці лише кухаря Мазурика при кулеметі для охорони станиці. Зате партизани вночі напали на його станицю.

У суботу, 19 серпня 1942 року, підірвалась на міні вантажна автомашина, що нею їхав сотник Роман Шухевич. Це описав хор. Крочак, який саме в тому часі мав сутичку з партизанами, що напали були на один наш рій, який вертався зі штабу куреня до своєї станиці. Дві вантажні автомашини везли харчі. В одній їхав сотник Шухевич, який часто їздив зі своєю чотою, щоб ознайомлюватися на місцях з дією і службою наших відділів у станицях.

«Пригадую лише, - описував хор. Крочак у своїх споминах, - що якась страшна сила сколихнула землю. В мене перед очима посипались зірки, і я мав враження, що на мене валиться тягар усієї землі. Це був вибух важкої протитанкової міни. Прочуняв я, коли змито мене содовою водою, яка була в авті. Я лежав під тягарем шоферського кузова. Скоро нас повитягали з-під решток підірваної автомашини і ми побачили жахливий образ. Усе присипане курявою. Я мав враження, що в мене вже немає одного ока: в тому місці була тільки червона рана. Також не можу рухати рукою. В чоботях зловіща рідина... Бачу, як сот. Шухевич не тратить жодної хвилини, сам із санітаром носить ранених та вкладає на другу автомашину. Врешті спішно перев'язали всіх ранених і спільно рушаємо до штабу куреня - до лічниці...» Всіх ранених було 14. Смертельно ранений був лише німецький шофер Райс, який і помер у лічниці.

Важко ранені були стр. Малюк, ст. дес. Гартій, стр. К-ній, старший стр. К-м. Д-р Головатий дістав нервовий шок. Шофер Прокопів довго був у лікарні, а повернувши до служби, одержав від мене наказ не їхати нікуди, сидіти при штабі, щоб цілковито виздоровіти. Але за деякий час сотник Моха без мого дозволу й відома вислав його з транспортом і Прокопів згинув у бою, коли транспорт попав у засідку.

З початком жовтня 1942 року дві наші сотні йшли тим же небезпечним лісом, охороняючи більше постачання, призначене третій сотні пор. Сидора. Тому, що це було більше постачання харчів і амуніції, ми сподівалися нападу партизанів, бо вони, звичайно, полюбляли нападати на більші транспорти. Я командував цією групою і на всякий випадок забрав одну протипанцерну гарматку. Ми були приготовані на кожну несподіванку. В нашій колишній станиці задержались ми на короткий відпочинок, і там малий хлопець повідомив нас, що в селі за два кілометри від нас є кілька сотень большевицького війська з повітряного десанту, закиненого в околицю попередньої ночі. Ці сотні повинні проходити дорогою попри цю нашу станицю. Негайно робимо засідку.

Перегодя з поблизького села надійшла большевицька колона. Вояки йшли біля підвод і їхали на них. Коли колона підійшла на близьку віддаль, наша група відкрила шалений вогонь з рушниць і 12 кулеметів. Ворог не знав, що робити. Ми були знаменито заховані й замасковані між деревами й кущами, а вони на чистій дорозі. Відступати їм треба було під гору або тією самою дорогою, під постійним нашим сильним обстрілом. Ми тоді здорово погромили большевиків. З нашої сторони згинув вістун Лісовий-Чарнота. Один поранений большевицький вояк удав мертвого, а коли ми вийшли провірити, що большевики везли на підводах, пустив автоматну чергу в Лісового та ще й поранив одного стрільця. Це була большевицька десантна частина, а не партизани, тому я розпорядив дальший марш, щоб ворог не підтягнув більші сили. І тут трапилась неприємна справа. Сотник Моха змінив мій наказ, вимагаючи негайно вислати звіт про нашу перемогу до полкового штабу. В таких обставинах годі вислати вояка чи навіть один рій, бо ж у терені повно партизанів та ще й десантна большевицька частина. Треба принаймні вислати одну чоту, а з нею ранених і тіло поляглого вістуна Лісового. Звичайно, що такий звіт був би важливою вісткою для штабу, щоб своєчасно повідомити вище командування про наявність большевицького десанту в нашому районі. Знову ж таки, позбутися однієї чоти - це означало в практиці послабити свою силу, а, крім того, ще й наразити вислану чоту на небезпеку. Виникла суперечка.

Моха вперся і навіть почав брутально погрожувати, що забере від нас автомашини, а мене й старшин віддасть під воєнний суд за те, що, незважаючи на наказ ген. фон Баха, ми не хочемо погодитися на його такий важливий наказ, щоб негайно вислати вістку до полкового штабу про погром большевицьких десантників. До речі, мовляв, немає аж такої небезпеки, а він додає до чоти ще й сімох німців-вояків.

Постали дві можливості: роззброїти Моху і його німецьких вояків, що було б потрактоване як бунт і грозило б воєнним судом і розстрілами та репресіями супроти наших родин, або рискувати й таки вислати одну чоту, підкріплену німцями, до полкового штабу. Рад не рад, я погодився з такою настирливою вимогою Моха й ми вислали найліпшу чоту з першої сотні з найліпшим чотовим Романом Кашубинським. Разом пішли 29 вояків. Довго ми дивились услід за ними, аж поки їх узяв у свої обійми глибокий, густий, непривітний ліс.

Сотник Моха вельми радів, що його заступник-підстаршина Гоппе, який пішов з чотою, скоро передасть у штабі про погром большевиків, указуючи при тому, звичайно, на заслугу сот. Моха.

Пройшовши далі маршем несповна два кілометри, нас обстріляли партизани кулеметним вогнем. На таку несподіванку ми були приготовані та були так забезпечені, що ворог не міг підійти близько до нас, але закривав нам дорогу. Треба було його прогнати. В між часі з глибини лісу, куди пішла чота Кашубинського, почулася сильна кулеметна стрільба. Я негайно наказав змінити наш маршрут і наша група повернула на підмогу чоті. Вже й Моха не протестував, а наглив поспішати. З усіх сторін насідають партизани й обстрілюють нас з кулеметів. Хочу обстріляти ворожі позиції з протипанцерної гармати, а Моха забороняє, бо, мовляв, гарматний вогонь заалярмує більші ворожі сили й вони прийдуть на поміч своїм, а ми не дамо їм ради. Мене брала досада. Навіщо ж ми брали зі собою протипанцерну гармату? Просуваємося ровом, по коліна у воді, але все-таки є сяка-така охорона від ворожого кулеметного вогню. Вкінці доходимо до ліса. Чотовий Калиняк робить наступ і розганяє партизанів, а тим самим ми маємо одну сторону забезпечену. В лісовій глибині чуємо глухі вибухи ґранат. Це вже триває рукопашна боротьба. Добігаємо на побойовище. На жаль, запізно. Назустріч нам виповз важко поранений наш вояк і простогнав: «все пропало».

Всі згинули. Догоряло санітарне авто. Не зрозуміло нам було, чому всі згинули посередині поляни. Чому вони йшли її серединою? Чому її не обминули? Не було в кого довідатися. Згинули там 22 українці й 7 німців.

«Всі поляглі, - писав хор. Крочак, - були з кількома ранами, деякі мали сліди ножів, уколів на обличчі або видовбані очі. Майже з усіх здерті не лише однострої, але й білизна. Вороги не лиш помордували ранених, але хотіли ще й обезчестити їх по смерти, пороздягавши. Поміж поляглими лежить також Ігор Кашубинський, йому теж стягнули однострій. Його тіло ще зовсім тепле. На грудях три рани, на одній зачорніла кров, над правим ухом зовсім свіжа рана, з якої ще точиться багряна тепла кров... довкола неї видно сліди обсмаленого волосся: ці сліди говорять, що поручник, хоч був уже важкоранений, та, мабуть, згинув останній. Він умер від власної останньої кулі, щоб живим не датися в руки ворогів. У лівій руці держав він золотий хрестик з розірваним ланцюжком, дивним дивом не зграбований. Над тілом похилились ми всі, з очей командира скотились сльози і в сяєві заходячого сонця впали на зранені груди поручника».

Обговорюючи пізніше перебіг цілого бою, ми, старшини, лише ствердили, що може зробити вперта людина. Це про заборону Моха обстріляти ворожі кулеметні становища з протипанцерної гармати. Добре, що нам пощастило пройти без втрат під ворожим кулеметним обстрілом. Ми просувалися під цим обстрілом і не могли використати протипанцерної гармати, що могла легко знищити ворожі кулеметні гнізда. Таке могла заборонити хіба безглузда людина. Інакше годі було того зрозуміти. Твердити, що, мовляв, стрільба з гармати притягне вороже підкріплення, - була справжня нісенітниця. Адже ж большевики там не мали кінноти. Коли б вони й вислали підкріплення зі своїх баз у лісах, тоді це піхотне підкріплення підійшло б до нас хіба вночі. В таких боях ніхто не підходить уночі до воюючих сторін, бо знає, що всюди є засідки при дорогах. Полем також ніхто не йтиме, бо тоді вояки скоро втомлюються і навіть прискорений марш нічого не поможе.

Мабуть, командир полку, до якого ми належали, мав «досить», як кажуть, Мохи і сам перебрав команду над нашою групою і німцями, а також одною батареєю, і така бойова група прочісувала терен упродовж кількох днів, а Моху звелів командир полку бути при одній сотні й не тримав його при полковій команді, а всюди їздив разом зі мною. У часі такого прочісування терену ми напали однієї ночі на партизанський табір у лісі. Заскочили ми їх так несподівано, що вони залишили в живих захоплених білоруських патріотів і не вспіли їх помордувати. Залишили також медикаменти та багато амуніції.

Такі були наші більші бої з ворогом. Різних дрібних сутичок було безліч. Вони траплялися майже щоднини, й в них гинули наші вояки. Що поможе відвага, коли машина наїде й зірветься на міні, яка дбайливо зарита й замаскована на дорозі?

В такій боротьбі з партизанами потрібна була співдія населення, така, як була в УПА.

Була співдія також із білоруським населенням. Але білоруси були гірко розчаровані німецьким окупантом. Вони говорили нам: «Ми ждали на визволителів, як на рідних братів. Ми тішилися, що німецька армія вигнала большевиків з Білорусі. Ми вітали німецьких вовків хлібом і сіллю, як це є звичай і в Україні. Та ми побачили, що полоненим (котрі поволі чи поневолі мусіли бути совєтськими вояками) не вільно було навіть напитися води, не говорячи вже про людське харчування. Ми бачили, як «зондерфюрери» є панами життя і смерти наших дівчат. Як котрась із них не погодилася йти до ліжка з таким нацистом, то зразу ж її арештували, а що діялося в тих в'язницях, - годі розказати. Годі ж тоді помагати такій армії, що несе нам поневолення ще гірше, як большевицьке. Наші молоді чоловіки голосяться до боротьби проти большевиків, а їх наганяють додому. Наші батьки чи брати-полонені варять зупу в таборах із гілля шпилькових дерев і вмирають лютою голодовою смертю. Ми обложені різними непосильними контиґентами, незважаючи на те, що наша земля вбога».

Не дивно, що з бігом часу нам населення щораз менше зголошувало про рухи партизанських частин, щораз менше було вісток, слабла наша співдія з населенням. Ми знали, в чому причина, й добре розуміли, що перестаємо бути в очах населення борцями за їх мир, за їхнє життя й майно, чого це населення сподівалося від нас.

А що ми могли вдіяти супроти брутальної безглуздої політики німецьких нацистів?!

Наші відносини з Мохом щодень погіршувалися. Він паралізував майже кожну нашу дію, свідомо чи несвідомо. Вкінці листопада 1942 року ми, старшини, відбули нараду, що нам діяти далі. З Мохом годі було витримати. Наші вояки одержували жахливі листи від своїх родин про арешти, розстріли членів ОУН, ловлю людей на примусову працю в Німеччині й посилений терор німецької окупаційної влади. Вирішили ми, що Леґіон мусить; закінчити свою службу. Стоїть питання, як це зробити. Сотник Шухевич пригадав нам, що на його пропозицію ми підписали зобов'язання, що залишаємося в Леґіоні лише до кінця 1942 року. Отже, маємо право з кінцем грудня того року звільнитися з військової служби.

Якби на наше бажання, приїхав другого дня до нас командир дивізії і розпорядив скликати всіх вояків. Це було 22 листопада 1942 року.

Пам'ятний день Леґіону.

Дивізійний командир прийняв звіт і відтак довго промовляв до вояків. Багато обіцяв і закінчив свою промову впевненням, що ми зрозуміли його слова, бо ж це поважна ситуація, а ми, інтеліґентні люди й добрі вояки, знаємо, що від нас чекає... (не пригадую, чи сказав «Нова Европа»).

Настала довга й прикра мовчанка. Тоді командир сказав:

- Ті, що бажають залишитися, - виступити. Велів мені ще раз повторити його слова по-українському, бо, може, хто не зрозумів його слів.

Я переказав по-українському.

Всі хвилюються. Ми й німці.

Боїмося, що, може, знайдеться хтось такий, що схоче залишитися.

Мовчанка.

Не виступив ніхто. Сотник Шухевич підготував усе добре заздалегідь.

Дивізійний командир тоді звернувся до мене:

- Пане майоре, як це розуміти?

Я зовсім спокійно відповів йому: «Що саме?»

- Що ніхто з вашого Леґіону не дає згоди залишитися в службі?

Я відказав командирові знову спокійно: «В тій справі можу дати лише свою особисту відповідь... У тій справі користає кожний вояк зі своєї волі, і я не можу давати тут відповіді за весь Леґіон».

Дивізійний командир тоді сказав, що хоче зі мною і капеляном Леґіону ще поговорити в штабі дивізії і що маємо туди приїхати.

В штабі дивізії, куди ми приїхали, був лише шеф штабу. Привітався він з нами холодно, але по звичаю, як старшина зі старшинами.

Сказав я шефові штабу все, що наболіло на серці. Що наші ініціятори творення Леґіону заарештовані й нічого не знаємо про їхню долю. Не знаємо нічого про долю багатьох родин наших вояків також ув'язнених. Розповів про німецький окупаційний терор на українських землях. Шеф штабу слухав, як кажуть, «щоб лише слухати». Виглядало, що рішення в справі Леґіону вже було раніше зроблене, і він мав це тільки нам сказати.

Вкінці він гримнув п'ястуком об стіл і почав кричати, що це лише таке наговорили, а насправді не є так зле, як це я говорю. Леґіон розв'язують найвищі німецькі чинники. Вояки мають виїжджати малими групами, але без плащів. Оце кара для нас. Говорю шефові, що тепер не огрівають фронтових поїздів і вояки замерзнуть у дорозі без плащів. Він довго ще говорив, але ми до нічого вже не договорилися. Старшини мали виїхати останні.

Звичайно, що на його запит, чи в мене є який запит, я відповів, що «ні», і з тим ми обидва (я й капелян о. Д.) вийшли з канцелярії.

Викликав мене ще й командир середнього відтинку запілля ген. фон Бах. І з ним ми нічого не договорилися. Все це були вже тільки звичайні формальності. Ми вже знали, що Моха написав до найвищого командування про нашу «непевність», і звідти прийшов приказ розв'язати Леґіон, тим більше, що його вояки не виявили бажання залишитися далі у військовій службі.

Таким чином доля Леґіону була вирішена.

Почались ще гірші шикани зі сторони Моха. Він зібрав першу групу наших вояків, що від'їздили першими, і контролював їхні валізи. Шукав невідомо чого. Сотник Шухевич зробив знімку з цієї ревізії.

Ще хотіли замінити в Леґіоні старшин німцями.

Коли я вертався поїздом від ген. фон Баха, в часі подорожі якийсь німецький старшина розповів мені, що він призначений до якогось чужинецького куреня українців, бо мають його перебрати німецькі старшини. В розмові він не пізнав мене, що я саме з того куреня, бо ж тоді було багато чужинців у німецькій уніформі, що говорили різними мовами. Він думав, що я належу до якоїсь німецької частини. Військовий припис вимагав, що ніхто зі старшин не смів говорити про те, з якої він їде військової частини чи куди. Це була військова таємниця, якої не всі дотримувалися. Не дотримувався її й цей незнаний мені старшина, що був призначений до нашого Леґіону.

Ліквідувався Леґіон не дуже поквапно.

Старшини виїхали 5 січня 1943 року, а останній вояк ДУН виїхав додому аж 14 січня 1943 року, коли-то старшини ДУН уже були ув'язнені у львівській в'язниці при Лонцкого.

Їхали наші вояки додому в порваних мундирах, без чобіт, у старих валянках. Виглядали, мов поворотці з воєнного полону. Але духом вони були лицарі, й це вони доказали в пізнішій військовій службі в УПА та в І УД УНА.

«Я, наймолодший старшина Українського Леґіону, сиджу тут і виглядаю, як поворотець з полону... на мені поліційна «фуражка», вермахтівська блюза, з дірою на грудях і поплямлена кров'ю, поліційні штани і... валянки... до того, розуміється, без зброї. Навіть без пояса, а в додаток, сильно простуджений. Чую досить високу температуру... Але то не важно. Якось і це перебуду», - описував хор. Теодор Крочак свій приїзд з Білорусі до Львова («Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках», стор. 100).

П'ятого січня 1943 року ми, всі 22 старшини ДУН, здали свою зброю та, попрощавшися з рештою наших вояків, що відправлялися групами додому, виїхали з транспортовим старшиною з німецької команди до Львова. Звичайно, що ми не потребували провідника в дорозі й догадувалися, що це вже своєрідна форма нашого арештування. Але втікати в партизанському терені нікому не всміхалося.

Доїхали ми до Бахмача.

Там треба було ждати майже 8-10 годин, бо була якась затримка на залізничному шляху на захід.

Була Різдвяна ніч...