В Познані

Після звільнення я повернувся назад до Познаня, бо моя родина жила в Коломиї, а всі західноукраїнські землі були тоді вже під большевицькою займанщиною.

У Познані, завдяки моїм добрим знайомим, я влаштувався на працю в міському архіві. Це була праця майже фізична. Невідомо чому поляки заповнили різною документацією, книжками й листуванням майже всі архівні підвали. Німці, як відомо, полюбляють порядок, а тому й вирішили впорядкувати весь цей архів, закинений у підвали. Працювали нас кількох осіб. Треба було проводити сортування, оцінювати вартість архівних матеріялів і їх реєструвати. У підвалах було волого й задуха, тому людяний директор Ґолюб дозволяв нам виходити щогодини по п'ятнадцять хвилин на подвір'я віддихати чистим повітрям. Часто такий «віддих» тривав багато довше, ніж приписаних 15 хвилин.

Між документами знайшов я теж документацію про відомий «віз Ґжимали». Справа була в тому, що на Познанщині, яка була під німецькою займанщиною перед Першою світовою війною і німці вважали її своєю землею, німецька адміністрація не дозволяла полякам ставити нових домів, навіть на їхньому власному ґрунті. Тоді один поляк Ґжимала сконструював величезного воза, а на тому возі спорудив хату. Німецька влада почала його переслідувати. Почалися судові процеси, бо Ґжимала боронився, що він аж ніяк не порушив адміністративного розпорядку, бо ж хату він не побудував на землі. Поляки мали сто потіх із тієї справи, а німецьке судівництво чимало клопоту, бо судові комісії приїздили не раз до Ґжимали, міряли віз, хату й не могли остаточно визнати, чи це віз, чи хата, і як правно розв'язати таку справу.

Поляки, що працювали зі мною, хотіли доконче заховати ту документацію. Я переконав їх, що найбезпечніший сховок - це таки впорядкований архів. І так ми вписали всю велику документацію «возу Ґжимали» до познанського міського архіву, дбайливо завівши її в реєстр.

Симпатичний наш директор запросив нас одного дня на чашку кави до ресторану. Ми пригадали йому, що німцям заборонено сидіти разом з поляками (я був один українець, а інші мої співробітники були поляки). Але директор заявив, що він не хоче такої заборони придержуватися, бо він її не визнає, і вона його не переконує. Це був один з рідкісних випадків людяної поведінки вищого німецького урядника зі своїми працівниками-чужинцями, що мені залишився в пам'яті.

Живучи в Познані, я не раз призадумувався над моєю військовою службою в польській армії та обставинами в тій армії.

Прийшов я до висновку, що ми, українці, не використали нагоди військового вишколу в польській армії, головно в тих роках, коли не було ще політичного затиску. Ми не подбали вишколити своїх старшин. Якщо ж наші судді, інженери, вчителі працювали в глибокій Польщі, то чому ж не могли вишколюватися наші старшини в польській армії, зокрема до 30 років? Опісля політичне положення було таке напружене, що вже українців не приймали до підстаршинських шкіл, а навіть і не приймали до окремих спеціялізованих військових частин. Це саме було з білорусами, литовцями та німцями.

Вишкіл у польській армії був, на мою думку, добрий. Цей вишкіл я добре пізнав і засвоїв включно до батальйонного рівня. Всі вважали, що Побігущий дуже суворий і вимогливий до вояцтва. Це правда. Таким я був до вояків і до себе самого, але моя суворість і вимогливість були завжди звернені в користь вояцтва.

Після двадцяти років із часу закінчення Другої світової війни, одного разу, на концерті в Мюнхені, сидів за мною один колишній вояк, навіть не з моєї сотні, але з Познанського полку. Він знав мене, мабуть, лише з того, що чув про мене, а може й бачив.

Це була академія в честь сл. пам. Степана Бандери, в десятиліття його смерти.

В часі перерви він підходить до мене і питає, чи я - Побігущий?

- Так, - відповідаю.

- Я з Вашого полку 57 з Познаня, - каже він і вітається зі мною дуже сердечно. Це мені вистачило, щоб переконатися, як про мене думали українці-вояки в тому полку. Цей вояк - Петро Верб'юк, тепер проживає в Англії, має сина Ігоря, сумівця, дуже добре вихованого. Часто приїздить до нас у гостину. Мало є командирів і вояків, щоб між ними, після двадцяти років, збереглася така приязнь, хоч і знали себе лише на щаблях різної військової ієрархії.

В лютому 1941 року одержав я письмо від Організації Українських Націоналістів, щоб поїхати до Берліна на студії німецької мови для чужинців в університеті, а водночас проводити там курс - вишкіл старшин. Їхати треба негайно, бо курс триває чотири місяці, й так само триває курс - вишкіл старшин. Мене це дещо здивувало, щоб саме в часі війни вишколювати конспіративно наших старшин у столиці держави, яка воює і в якій пильно спостерігають за чужинцями, а зокрема за кол. старшинами чужинецьких армій.

Але водночас і дістав виклик з ОКВ найвищого командування німецької армії (Оберкоммандо дер Вермахт), щоб негайно зголоситися як перекладчик у такім-то відділі ОКВ. Немає ради, треба готуватися до виїзду. Директор архіву як побачив мій виклик, то всі формальності були негайно полагоджені. Такий авторитет мало тоді найвище військове командування.

У Берліні мене вже ждали зв'язкові, щоб допомогти мені полагодити всі потрібні формальності з курсом німецької мови в університеті. Курс цей був справді цікавий. Кожний з курсантів мав, наприклад, опрацювати і виголосити доповідь на любу тему. Один японець доповідав про свого тенно незвичайно інтеліґентно і з великою любов'ю до своєї батьківщини, що й відмітив професор, а італієць опрацював доповідь доволі недбало.

Почав я також проводити й курс для старшин. Теоретично було б доволі легко, але сама теорія немає ніякої вартости без практики. Тому ходили всі до парку на практичні вправи, бодай так, як їх можна було робити. Одного разу, зовсім випадково, надійшов поліцай і запитав мене, що ми робимо. Я відповів йому досить спокійно, що це школа рисувальників.

Поліцай відразу зорієнтувався, що ми не німці й підозріло обсервував нас деякий час.

Намагався я, щоб мої курсанти могли запізнатися з проблемами модерної війни, бодай на рівні сотенного командира, і в тому мені дуже пригодився мій досвід з воєнної кампанії 1939 року. Хочу відмітити, що курсантами були вже заавансовані особи, що перейшли різні військові вишколи-курси.