На фронті й в полоні

Напередодні німецько-польської війни всі ми, старшини, одержали мобілізаційні накази. Одержав я течку мобілізаційного пляну моєї сотні. Звичайно, що цей плян опрацьовував хтось зі старшин-поляків, бо мені, як українцеві, таких довірочних праць не давали опрацьовувати.

Згідно зі згаданим пляном став я командиром сьомої сотні третього батальйону, що його командиром був майор Юзеф Кевпіньскі (згинув у боях 21 вересня 1939 року). Командував я сьомою сотнею лише під час бою над Бзурою під Кутном, а там таки призначили мене командиром другого батальйону, бо командир цього батальйону майор Кароль Вєчорек також згинув у бою. Він прочував свою смерть і про це мені говорив ще перед вибухом війни. Так довелось мені командувати цим другим батальйоном до кінця воєнної кампанії.

Перший наш великий бій був під Кутном. Спочатку я зі своєю сотнею був у запасі, але коли німці здержали наступ сьомої сотні капітана Радзиміньского, мені наказано продовжувати наступ. Наказати - то можна, але під вогнем німецьких кулеметів моя сотня мусіла залягти й наступу не вдалось провести. Завзятий бій тривав до пізніх вечірніх годин. Коли згинув майор Вєчорек, я обняв командування другим батальйоном, наказав уранці зайняти оборонні становища, а ввечері ми мали наступати на німецькі становища в одному селі.

Була вже ніч, але всюди горіли доми, клекотіли кулемети, десь далеко ригали вогнем важкі гармати, а ген далеко обрій займався вогнями. Картина була доволі моторошна. Стою зі своєю батальйонною групою на становищі, а несподівано хтось з підстаршин каже, що з клуні, яка стояла зовсім близько до нашого становища, стріляють до нас. Я заспокоюю його, бо хто ж може стріляти до нас із нашої сторони. Але за хвилину справді чуємо постріл із клуні. Миттю кидаємося до клуні. Вона порожна, а посередині стоїть поручник Бончковскі, що мав зі своєю сотнею бути в запасі й лежати в шанцях щонайменше 400 метрів позаду нашої передової. В нього револьвер у руках.

- Що ви тут робите? - питаю.

Відповідає, що шукає своїх вояків... Чому він стріляв? Чому не був на своєму становищі? Що робив біля мого становища? В інших обставинах йому грозив воєнний суд, але ми всі бачили, що війні кінець. Ще день-два чи тиждень. Польські армії були розгромлені, всюди панував неймовірний хаос і безладдя, а зі заходу йшли і їхали справні колони добірного німецького війська, а над ними пролітали ескадрилі грізних бомбовиків.

Хто міг протиставитися такій грізній і могутній мілітарній силі?

За декілька днів німецькі війська розгромили вщент і наш полк. Більшість вояцтва попало в полон. Між ними був і я. Так 17 вересня 1939 року закінчилася моя служба в польській армії.

У полоні спочатку ми всі були разом, мабуть, яких десять днів, а опісля нас, українців і грузинів, перевезли до табору воєннополонених у Люкенвальде, біля Берліна.

Полон як полон. Дошкуляв голод. Ми все намагалися влаштувати різні імпрези, доповіді, вечори гумору, співанок - так, щоб не скучати й розганяти монотонність буднів. Нашим комендантом табору був майор Костянтин Мандзенко, я був його ад'ютантом а також і перекладчиком. Поручник Торґав був німецьким комендантом табору. Був він доволі прикрий і дріб'язковий чоловік, що потрапив навіть порізати на куски мотуз із посилки, якщо хтось таку одержав.

Цікаво, що дуже стримано вели себе грузини. Самі нічого не робили, але й не приходили на наші імпрези. Виглядало, якби боялися признатися, що вони не поляки. Звичайно, що ми не сиділи тихо, а весь час домагалися, щоб нас звільнили з полону. Навесні 1940 року й справді німці почали звільнювати нас, українців, з полону.