У Познанському 57 піхотному полку

Прибув я до Познанського 57 піхотного полку в 1928 році. Саме тоді приїхали до Познаня багато українців-студентів, що покінчили медичні студії за кордоном, а потрібно було їм нострифікувати свої дипломи в польському університеті, й в Познані було це ще найлегше зробити. Майже половину полку це були українці й білоруси.

Звичайно, за мною і наспіла «неофіційна» інформація, що я був підстаршиною УГА і воював з поляками. Були спочатку неприємності й я хотів кинути військову службу. Мій кол. командир старшинської школи був тоді командиром 58 полку, і коли я склав йому офіційну візиту, він також говорив мені, що він дивується, як це я міг приховати свою військову службу в УГА. Але якось уся ця неприємна буря за деякий час перешуміла.

Як я вже згадував, у Познані були тоді багато українців-студентів, тому було своє, українське товариство. Але треба було таки присвячувати якнайбільшу увагу військовій службі, бо праці в полку було багато. Підстаршинська школа вимагала дбайливої підготови і теоретичного навчання та польових вправ. Тоді ще не провіряли, щоб українців не було в підстаршинській школі, а тому їх було багато, і вони були зразковими вояками.

Не хотів я витрачати дорогого часу по вечорам у каварні, як це робили інші старшини, а тому й вписався на економічно-політичні студії в університеті. Звичайно, що не міг ходити на денні виклади, але декотрі семестри були ввечері, з яких я користав. Мене часто питали наші студенти, як це можливо служити у війську, а водночас і студіювати. Однак, це було можливо, і я закінчив студії, склавши вимаганий іспит у 1934 році, здобувши наукове звання маґістра економічно-політичних наук. Підвищення в старшинській ранзі одержав я 1935 року, тобто рік пізніше за тих, що з ними я кінчав старшинську школу. Це було своєрідне покарання мене за те, що промовчав мою військову службу в УГА. Але старшинський ступінь капітана польської армії я вже одержав без ніяких ускладнень.

До нашого полку прибув кол. старшина армії УНР підпор. Василь Татарський, що його я вишколював у нашій старшинській школі, а в 58 полку служив полк. армії УНР Костянтин Мандзенко, що мав ранґу лише капітана.

Обов'язки спортового полкового референта завдавали мені чимало додаткової праці, головно при різних змаганнях. Часто я мусів ставати особисто до змагань або з вибраною спортовою групою.

Здобув я також групою місце першуна в десятикілометровому марші, який практично можна було рахувати бігом, а не маршем - переходом почерез різні перешкоди. Ми здобули перше місце в дивізії. Наші вояки раділи, мов діти, що українець-старшина переміг поляків, і називали мене Богуном.

Іншого разу ходив я з групою на вже згаданий, поспішний марш «шляхом кадрівки». В тому поспішному марші трапилась така пригода. Поліцай, що на окраїні Кракова показував напрямок маршу на роздоріжжі, показав мені чомусь іншу дорогу на Кельце. Таблиць з написами маршруту не було. Чи він помилився, чи це було зумисне зроблено, - важко сказати. Я скерувався іти тією дорогою, а за нашою групою пішли теж інших п'ять груп з різних полків. Незабаром я зорієнтувався, що це неправильна дорога, і повернув бічними дорогами на правильну, але змагання ми програли внаслідок зайвої витрати дорогого часу в таких змаганнях.

Ще були старшинські змагання в п'ятибою. В цих змаганнях я здобув перше місце в Корпусі на 42 змагунів. Ніхто не вірив, що так сталося.

Перед самою війною я вже був вишкільним старшиною в дивізійній школі старшин запасу.

Ще відбулися такі цікаві змагання. Можливо, що десь у дивізії була дискусія про здібності чи нездібності українців і поляків. З того й був приказ командира дивізії, щоб у 57 полку зорганізувати дві підстаршинські школи з більшим числом курсантів. Однією школою командував поляк, сотник, а другою - поручник Євген Побігущий. Було видно з усього, що це мають бути неофіційні змагання двох підстаршинських шкіл з різним національним складом. Зрозуміли це також наші вояки-курсанти. Після закінчення школи командир дивізії розпорядив, що сам особисто буде провірювати обидві школи і приказав зладити йому список курсантів, але не поазбучний, а по їхніх здібностях і навчанні, а теж подати тих, що не повинні дістати підвищення чи ранґи. Він також провіряв підстаршинські школи в інших полках своєї дивізії. Такий дивний приказ нас дещо насторожив. У часі провірки кулеметів та їх розбірки, в часі якої курсанти мали зав'язані очі, командир дивізії не повірив, що можна розібрати кулемет при зав'язаних очах, і самий особисто провірював, чи це, бува, не якісь хитрощі. Після того дивізійний приказ був такий сенсаційний, що ніхто не йняв віри. Наші курсанти так блискуче вив'язалися, що в приказі було сказано дослівно: «Школа пор. Євгена Побігущого є так вишколена, що найслабші курсанти в ній є ліпші, як найсильніші в школі капітана поляка». Цей приказ був зачитаний по цілій дивізії.

Приходили різні офіцери й випитувалися, що це ми придумали в тій школі, що одержали аж таку похвалу. Чому про це пишу? Саме тому, що це зробили українці-курсанти. Вони цим виявили, що можуть бути добрими і в часі воєнних операцій. Не міг повірити в це і пор. Василь Татарський, як це нам так удалося. Все-таки це була заслуга всіх нас, бо ж ми знали, що це змагання за першенство між вояками українцями і поляками.

Над світом уже громадилися громи Другої світової війни. Гітлер парцелював Чехо-Словаччину. Польща намагалася при тому дещо скористати й хотіла забрати так зв. Заользє. Туди були вислані польські військові частини. З кожного полку був висланий один батальйон, а також і з нашого полку, і мені довелось бути його командиром. Бої з чехами тривали заледве дві години.

Чехи відступили Заользє полякам, і наш батальйон повернувся до Познаня без великого розголосу.

Чомусь прохали румунського короля Карла перебрати команду нашого полка, тобто зробили його почесним командиром 57 полка. Святкове перебрання команди тривало кілька годин, але підготова тривала кілька місяців, а головно, всі сотні вишколювали у справному відданні почести зброєю.

І ось, перед самим приїздом короля, сказав мені командир полку, щоб я зі своєю сотнею перейшов у другу лаву батальйону, бо, мовляв, моя сотня незадовільно віддає почесть зброєю. Тоді я попросив командира мого батальйону, щоб сказав полковникові, що якщо він боїться, щоб я, стоячи в першій лаві, не зробив, бува, замаху на короля, коли він буде переходити повз мене, то я особисто можу перейти в другу лаву, але хай не терпить моя сотня, бо вона знаменито віддає почесть зброєю. Мабуть, це помогло, бо я залишився з моєю сотнею у перших лавах полку та й ніхто не зробив замаху на короля.

Десь, комусь у міністерстві оборони впала думка, що добре було б вишколювати вояків змаганнями в стрільбі. Вправді ніхто не знав, на яку віддаль будуть змагання, але якимсь чудом усі знали, що стрілятимуть на віддаль 300 метрів. Так почалися вправи в стрілянні на віддаль 300 метрів. При тому занедбувалися інші ділянки вояцького вишколу. Була зайва витрата амуніції, часу й енерґії. Кому була з того користь?

Намагалися також поляки створити нову націю - гуцулів. У декотрих полках, а теж у 57, збирали наших гуцулів в осібні сотні - гуцульські. Вели гутірки, що це осібний народ і неукраїнці. Гуцули слухали, мотали на вус, а потайки навчалися стріляти з револьверів. Стріляли в підвалах камениць, де мешкали польські старшини. Невідомо, звідки вони набули револьвери. Щастя, що нікого не застукали на такій забороненій стрільбі, бо за це грозила сувора кара.