У старшинській школі

Рятувало мене й те, що ніхто не проварював льояльности кандидатів старшинської школи. Щойно коли я закінчив школу й прибув до полку в Познані, там була провірка і було слідство, як це так сталося, що я воював проти Польщі, а тепер старшина польської армії. Слідство велось, так би мовити, поза моїми плечима. Мене офіційно не викликали і не допитували. Розповів мені про цю справу мій приятель - старшина, з яким я був у школі й приїхав до Познаня. Він знав, що ведеться слідство в моїй справі, а тому я йому сказав, щоб при нагоді сказав «де треба», що при комісії у Варшаві я говорив, що служив в українській армії, а секретар комісії сказав мені злобно, що це не була ніяка армія, а банда, і моєї заяви не вписав у документацію. Отже, я нічого не приховав. Мабуть, мій приятель зумів переконати начальство, бо мене персонально не турбували в тій справі.

Почалась моя служба, інакше кажучи, вишкіл у старшинській школі.

Старшини-інструктори були колишні військовики німецької імперської армії. Комендантом школи був полк. Пашкевіч, вояк з пруською суворою дисципліною. Навіть ідучи до їдальні на перший поверх, треба було йти парадним кроком, чого не практикує жодна армія. Дисципліна була жахлива. Щороку один-двоє курсантів тієї школи поповняли самогубство, не витримуючи суворої пруської дисципліни.

У 1926 році наша старшинська школа, що її називали офіційно школою підхорунжих, відбувала військові заняття більшого характеру, так звані «концентрація» на військовому полігоні Рембертові, близько 20 кілометрів на схід від Варшави. Я простудився і перебував тоді в лікарні, або так званій «ізбі хворих». Одного дня несподівано піднялась тривога. Ціла школа, згідно з наказом, в повному бойовому виряді та при гострій амуніції мала відійти поспішним маршем до Варшави.

Йти до столиці країни в повній бойовій готовості - це було справді щось дивовижного, а водночас інтриґуюче і цікаве. Йду до лікаря і прошу, щоб мене звільнив, бо я хочу йти разом зі школою, але, на превеликий жаль, він не погодився, і я мусів залишитися в лікарні на полігоні.

Другого дня у Варшаві почалися вуличні бої, що тривали два дні. Це маршал Пілсудський виступив проти тодішнього польського президента. Цікаво було з тих вуличних боїв навчитися вояцької психології. Знаю про це з розповіді учасників тих боїв - курсантів нашої старшинської школи. Бої, до речі, були доволі завзяті. Наприклад, в одній камениці були, так би мовити, «свої» на партері, а «противники» на першому поверсі, й так провели цілу ніч. Обидві сторони виставили на сходах бойові стійки. Але кожна могла закинути свого противника ґранатами. Проте того не зробили ні одні, ані другі. Стійковий нашої школи був такий втомлений, що заснув на стійці, аж розбудило його гарматне стрільно, що розірвалося біля камениці. Так-то можна заснути в найбільшій небезпеці для власного життя і життя інших вояків.

Десь в іншому місці стріляли до себе на вулиці з віддалі яких ста метрів. Командир нашої школи полк. Пашкевіч навіть не приховувався серед граду куль, а стоячи командував бойовими операціями. Треба знати, що полк. Пашкевіча люто ненавиділи курсанти за його пруську дисципліну і брутальність. Напевно, не один курсант бажав, щоб полковника не минула куля. Але його відвага в часі вуличних боїв так усіх захопила, що вояки внесли його на руках до будинку команди бойового відтинка.

Цікаво відмітити, що наша школа мала лише незначні людські втрати. Впали в боях вісім вояків, а поранених було близько двадцяти.

Після варшавських боїв змінили нам командира школи. Новим командиром став полк. Хілєвскі, що його дружина була, мабуть, українка або народжена в Україні.

Найбільше не любив українців капітан Ясіньскі.

Після закінчення першого року всі курсанти від'їхали на двомісячну практику до різних полків, а ті, що одержали «десятника», між ними й автор цих рядків, залишилися як вишкільники-помічники для поручників (чотових) у школі, де новобранці приїжджали раніше за два місяці.

Одного дня я викладав про рушницю та як нею безпечно стріляти. Один курсант не міг пояснити, чому-то можна безпечно стріляти, знаючи, що вистріл не зірве замка. Мені виглядало, що він розумів, але важко було йому пояснити. Тоді я мимоволі сказав, що він розуміє, але «канн ніхт геравс», як кажуть німці. Боже! Як зірветься капітан Ясіньскі, що сидів мовчки прислухаючись до викладу, як закричить: «Десятнику чи підхорунжий, як ви посміли так сказати? Я зараз же вас геравс за двері!».

Курсант, що не вмів пояснити, приблід. Здається, я також поблід. Курсанти завмерли. Настала довша мовчанка. Врешті я прийшов до себе й спокійно сказав: «Це я певний, що всі зрозуміли». На щастя, це був кінець викладу. Капітан Ясіньскі вийшов із залі, а тоді приступив до мене один курсант і сказав: «Ні, пане підхорунжий, цього не зрозумів ще один, а саме капітан Ясіньскі». Не мав я що на це сказати.

В згаданому вишколі були нас двох підхорунжих-приятелів. Одного разу підх. Перліц сказав мені, що є звичай у школі, що помічники-вишкільники зобов'язані зложити візиту комендантові школи.

Пішли ми одного вечора до полк. Хілєвского. Вдома була його дружина і маленька донечка. Після яких 15 хвилин ми хотіли відійти, але дружина полковника не згодилась, щоб ми відходили, й ми забарились там майже годину, а господиня пригостила нас кавою і тістечками. Я впевнений ще й сьогодні, що цьому полковникові завдячую успішне закінчення школи та старшинський ступінь.

У старшинській школі я належав до окремої, спеціяльної групи спортовців, що їздили кожного року на так званий «марш шлякем кадрувкі», тобто тією дорогою, що нею маршував леґіон Пілсудського в 1914 році з Кракова до Кельц (близько 120 кілометрів). Отже, була традиція, що кожного року по тій трасі відбувалися маршові змагання. Це так називалося на ділі, але насправді треба було таки весь час підбігати в поспішному марші, по 40 кілометрів денно. Звичайно, що на такий «спорт» не було багато охотників. Вийшло так, що мені «порадили» зголоситися на такий марш, а від такої чемної «поради» було мені з різних причин годі відмовитися. Адже ж я був українець серед польського оточення.

Я був добре загартованим вояком, і такий марш, хоч і прикрий, не дався мені взнаки. До того ще й була мені користь, бо ж до маршу треба було тренуватися, а тому ми вставали о п'ятій годині вранці, йшли на вимарш, а після обіду мали дозвілля. Також одержували ми додаткові харчі для зміцнення організму. Проте нам не повезло в змаганнях. Коли старший річник нашої школи їздив спеціяльним вигідним поїздом на прогульку по цілій Польщі, ми, спортовці, вмивалися десятим потом у жахливу спеку, маршуючи по 40 кілометрів денно. На жаль, змагання ми програли.

Для мене з того змагання була лише така користь, чи некористь, що коли я як свіжозаавансований старшина прибув до полку в Познані, там мене відразу призначили як вишкільника до підстаршинської школи, а водночас і призначили спортовим полковим референтом. А це вже був і обов'язок їздити щороку зі спортовцями на маршові змагання згаданим уже «шляхом кадрівки».

Був у нашій старшинській школі головний лікар, що його дружина була українкою, і він тому незвичайно прихильно відносився до українців. Як я вже згадував, полк. Хілєвскі був командиром нашої школи після відходу полк. Пашкевіча. Це був бойовий офіцер з леґіону Пілсудського, а тому в школі менше вже наголошували теоретичний вишкіл, а більш практичний - бойовий. Тому за командування полк. Хілєвского школу перевели до місцевости Острув - Коморово. Довкола були піски, миршаві ліси з підмоклим ґрунтом. Не було куди вийти в дозвілля, а тому й було багато часу на теоретичний вишкіл, над поглибленням якого працювали всі курсанти, а коли мова про практичний бойовий вишкіл, - терен для такого вишколу був вельми догідний, прямо ідеальний.

Одного разу, після відзначення роковин якогось польського повстання, полковник приказав підняти тривогу й вночі ціла школа вийшла в терен, її поділили малими групами, дали маршрут, і вперед, хлоп'ята, орієнтуйтеся за компасом.

Після двох годин маршу зійшлися всі групи на просторій поляні серед лісу. Там полковник насвітлив нам, як виглядає війна й що це не так, як слухається про неї, сидячи у вигідних фотелях. Мабуть, тієї ночі ніхто не забув, хто ще є в живих з тієї школи. Полк. Хілєвскі пізніше працював як шеф персонального бюра в польському міністерстві війни. Кілька років він був теж командиром 58 полку, а я був поручником у 57 полку. Ми й мешкали в одній групі житлових камениць і мали спільне подвір'я. В часі останніх маневрів перед вибухом війни в 1939 році пригадую, що він мені сказав таке: «Ми, польські політики, робимо велику помилку відносно Сходу. Висилаємо на «креси» найкращий наш елемент, щоб їх колонізував. Часті історичні катаклізми винищать цей елемент. А гірший сидить вдома, бо боїться небезпек. Так утрачаємо найкращий наш елемент - громадян і вояків, і нічого не користаємо, а навпаки, посилюємо ненависть до нас тих народів, що їх намагаємося сколонізувати». Помер полк. Хілєвскі на еміґрації в Румунії.