Тиф

Про жахливу трагедію - хворіння п'ятнистим тифом, що здесяткував УГА, написано вже дуже багато як самими очевидцями, що залишились у живих, а теж і нашими військово-знавчими істориками. По всякій імовірності, п'ятнистий тиф - це був засіб бактеріологічної війни, мабуть, застосований уперше, бо ж годі пояснити інакше таке швидке поширення п'ятнистого тифу серед армії і таке масове захворіння нашого вояцтва цією грізною недугою.

Мене привезли до Вінниці в половині листопада 1919 року. Всі шпиталі в місті були переповнені хворими тифом, а також і був заповнений хворими шпиталь умово хворих, їх кудись перевели, а шпиталь призначили для хворих тифом.

При в'їзді до шпиталю я побачив, як саме вивозили померлих вояків. Повна підвода накиданих, мов дрова, трупів. Навіть не накритих брезентом. Ця картина зробила на мене гнітюче враження.

Як підстаршину поклали мене в кімнаті ще з кількома хворими. Лежав там і сотник Камінський, що був заручений з моєю сестрою. Зайшов у кімнату при нагоді й головний лікар шпиталю д-р Білозір з Коломиї, який знав мене добре. Зробив мені обслідування та почав говорити, що мусить їхати в ліс по дрова, бо немає чим опалювати шпиталь. Я думав, що я вже так гарячкую, що не розумію, що він говорить. Але коли д-р Білозір вийшов із кімнати, сотник Камінський потвердив, що ситуація в шпиталі справді така погана, що головний лікар мусить їхати по дрова в ліс, бо хворі можуть замерзнути.

Тиф мене вельми мучив. Гарячка то піднімалася, то спадала. Я маячів, зривався з ліжка, запинав пояса, поривався іти геть, а тоді санітари мене клали силоміць на ліжко. Це ще велике щастя, що я мав ліжко й не лежав на коридорі.

Перегодя молодий здоровий організм переміг хворобу й мені полегшало. У першій половині грудня 1919 року (не пригадую собі вже точної дати) повідомили нас, що легше хворих вивезуть санітарним поїздом до одного з міст (не подали назви міста), щоб там виздоровлювали.

На виїзд зарахували й мене.

Ось ми вже в санітарному поїзді. Це звичайнісінькі ваґони товарняка, але з прічами і несвіжою соломою. Посередині кожного ваґону залізна піч.

Значить, їдемо.

Їхали кілька днів.

На станціях затратили знову кілька днів. Усе якісь перешкоди. В Україні кипіло. Ось якісь повстанці захопили станцію від денікінців. Розпитують, хто ми. Кажуть, що ми «англічани», пострілюють з рушниць і їдуть геть. То знову станцію захоплюють денікінці. Або бракує палива для паротягу і знову поїзд вистоює довго-довго. Проминув один тиждень, бачу, що сорочка геть брудна. Випрати немає де. Обернув її на другу сторону. Сорочка стала брудна, мов ніч. Воші жахливо розмножилися. Такі великі, що ми їх називали «аристократами». Не помагало, що ми їх щоденно винищували як лише могли. Множилися неймовірно. В часі довготривалої подорожі кілька вояків померли. Святкувати наше Різдво довелось у поїзді. Невесело було нам усім.

Після чотирьох тижнів виснажуючої подорожі наш поїзд нарешті прибув до Одеси.

Там була збірна станиця для легко хворих. Станиця була в якійсь школі, в парку над морем. Комендантом цієї станиці був пор. Паливода. Вкоротці закінчилась наша боротьба з вошами й ми, так би мовити, почали приходити до себе. Мене призначили господарчим підстаршиною станиці, а на моє ще слабе Здоров'я це була добра праця і розривна. Жилось нам у тій станиці непогано.

До нас доходили різні непотверджені вісті про катастрофальне положення українських армій, які душились у ворожому затиску. Всюди кипіло. Оперували різні повстанські загони. Не бракувало й звичайних грабункових банд. Ніхто не був певний свого життя. Тиф жахливо знищив наше військо. Я думав, що це лише у Вінниці була централя хворіючих п'ятнистим тифом, але в збірній станиці в Одесі наслухався таких жахливих історій, що аж волосся ставало дуба. Розповідали старшини й вояки, що прибували до нашої збірної станиці, що бриґади й дивізії УГА так здесятковані тифом, що мають заледве по двісті, а то й менше здорових вояків. Лютування п'ятнистого тифу - це й була головна причина нашого примирення з Денікіном, бо не було іншого виходу. Про цей страхітливий період ось що записав Євген Бородиєвич, командир третьої саперної сотні третьої бриґади УГА:

«Прийшли невідрадні обставини для нас. Ми найшлися в однім морі смерти. П'ятнистий тиф почав страшенно шаліти, боліли ним не тільки наші старшини і стрільці, але й цивільне населення. Всі лічниці переповнені хворими, їх масово відвозили до лічниць у Немирові, яких там було три: в монастирі, в гімназії і земській лічниці, а крім них ще були бараки на залізничній станції. Лічниця третьої бриґади приміщувалася в земській лічниці, де був комендантом сан. пор. Сенчина. Смертність зростала з кожним тижнем. У половині листопада помер з третьої бриґади сот. Білинський Олекса, зі штабу бриґади захворів о. Галайчук і пор. Ґой. Траплялось так, що в лічницях не ставало місця. Навіть у старшинських відділах бракувало ліків, не було лікарів, кваліфікованих санітарів, не було кому доглядати хворих, бо хворів медичний персонал. У лічницях не було кому огрівати заль, де лежали хворі в тифозній гарячці, не один хворий відморозив собі ноги або руки. Таке було, наприклад, у бараках на залізничній станції в Немирові. В кімнатах хворі лежали покотом на долівці, на якій була простелена брудна, стерта солома, в якій аж кишіли воші, а навіть лазили по стінах... Були випадки, що між хворими лежали трупи по кільканадцять годин, бо не було кому їх винести...» (Євген Бородиєвич, «В чотирикутнику смерти», видавництво «Нове життя», Львів, 1921, стор. 39).

Проживаючи в збірній станиці в Одесі, ми часто широко дискутували про позитиви й неґативи нашого війська та про воєнні події. Загально всі хвалили артилерію, яка одинока переставилася з традиційної воєнної тактики Першої світової війни на тактику швидкої рухливости, що мало немаловажне значення на широких просторах України. Виявився дошкульний брак кінноти, якою добре оперували денікінці. Потрібно було й в УГА присвятити кінноті особливу увагу.

Слабе було в нас і летунство. Мали ми заледве 80 літаків, 35 старшин і 300 підстаршин, вишколених у летунському ділі. До будь-яких більших воєнних операцій їх було рішуче замало. Не була в нас розпрацьована пропаґандивна ділянка. Большевики засипували нас, вояків, і цивільне населення своїми летючками та різною пропаґандою, а ми не мали нічого, щоб протиставити ворожій пропаґанді. Пригадую, що в одній летючці большевики писали, як-то в колгоспах зникнуть межі, як-то можна буде збільшити врожай та віддати землю для сільськогосподарського вжиткування, але нікому не прийшло на думку звернути увагу, що в летючці вже писали большевики про те, як нашим хлібом буде накормити Москву і Ленінград, а про Україну там не було й згадки. Поширювали большевики також летючки, доказуючи в них, що Одеса - це місто чисто російське, а не українське. Але це не була правда. Одеса була українським містом. Доказом було врочисте свято Шевченка. В цьому святі брав участь новий курінь Чорноморського полку з самих галичан, що виздоровіли з тифу. Маршуючи вулицями Одеси, цей курінь виглядав дуже імпозантно. Його командиром був отаман Дудинський. Чорноморський полк піхоти воював пізніше проти кінноти Котовського, і мій шкільний товариш пор. Неґрич був у боях так пошрамований, що шрами залишилися в нього на все життя.

Навесні повернув я до своєї батареї, а зараз же після Великодня 1920 року польська армія роззброїла нашу бриґаду. Старшини пішли в полон, так само й вояки, а хто зміг вирватися, пішов додому.

Пощастило мені й моєму товаришеві Марчукові не дістатися в неволю, і ми, після довгого блукання по лісах, орієнтуючись ночами лише на Полярну зорю, добились додому після виснажуючої мандрівки.

Родина зустріла мене вельми радісно й здивовано. Всі вважали, що я вже давно не живу. Один з вояків-коломийчан повернувся додому значно раніше і розповів моїй родині, що я помер на п'ятнистий тиф і що він навіть був на моєму похороні.

Але, на превелику радість цілої родини, я живий.

Починаю тепер удома нове життя, до якого поволі звикаю.

Часто сходимося ми, вояки, і дискутуємо, чому ми не відстояли України? В чому були головні причини?

Їх було багато.

Дискутуємо, боліємо невдачею Визвольних Змагань і почуваємося наче злочинці на рідній землі, бо нам велить чужа влада зголошуватися щомісяця на місцевій поліційній станиці. Досадно нам, старим воякам, теж бачити, як наші ровесники вже переходять до сьомої гімназійної кляси, а нам дирекція гімназії каже ще бути в п'ятій гімназійній, бо, мовляв, ми мусимо проробити вимагані дисципліни, що обов'язують у п'ятій та шостій гімназійних клясах.

Протестуємо.

Не все протести помагають. Подекуди наше вчительство сприяє кол. воякам. Вони складають іспити до різних гімназійних кляс. Але закінчивши гімназію, не можуть студіювати в університетах, бо поляки забороняють. Постає Український Тайний Університет у Львові. Студіював і я в цьому УТУ, доки він існував. Потім вирішив студіювати теологію. Поступив спочатку на теологічні студії у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), а як уведено целібат, покинув теологічні студії та доповнив педагогічні, надіючись, що зможу перебрати школу від батька. Але це були лише мрії. Таким як я, не було місця в шкільництві. Кинувся я тоді в культурно-освітню працю. Нас було багато. Організували ми драмгуртки по селах, проводили культурно-освітню і національну роботу. З нашої ініціятиви селяни висипали високі могили в пошану воїнам і борцям за волю України. Польська поліція розкидала ті могили, а ночами селяни їх знову висипали.

Нарешті одержую виклик до призовної комісії в Коломиї. Треба йти служити в польському війську. Знову ми, кол. вояки, широко дискутуємо, що нам діяти. Неохота йти служити ворогові. Але знаємо також, що брак кваліфікованих військових старшин був однією з причин програних Визвольних Змагань. А як вишколювати старшин, коли немає рідного війська? Треба вчитися військового діла в окупанта. Вирішили. Йдемо до призову. Нас трьох: Кіркорович, я і П. (не подаю повного прізвища, не знаючи, чи на це згідна родина). Як студентам прислуговує нам право голоситися до піхотних старшинських шкіл. Зголошуємося.

Іншим прийшлось легко, бо не були вояками. А як мені пройти провірку «льояльности» супроти держави, з якою воював? Це вельми складна проблема. Довго думав і вирішив не признатися, що служив в українській армії. Мовляв, був гімназистом і маю доказ, бо після повернення з Великої України мені пощастило здати іспит до сьомої гімназійної кляси, я її скінчив і маю свідоцтво, в якому були записані повних вісім років нормального навчання в середній школі. Ніби все годиться.

Постає знову складна проблема. Треба написати життєпис. Тому, що я пишу доволі невиразно, такий життєпис написав батько за мене. Ризико було велике, бо ж могли провіряти з допомогою місцевої поліції, а тоді поліція викрила б обман. Проте, якось нічого не сталося тривожного в тій справі, а перегодя мене викликали до Варшави. Там пройшов я лише побіжний лікарський огляд. Правда, лікар заявив, що в мене очі заслабі для вояцького діла, але коли я йому відповів, що не маю грошей на поворот додому, він махнув рукою і віднотував, що я здібний до військової служби. Мені повезло лише тому, що в тому часі було зовсім мало кандидатів до піхотних старшинських шкіл, і приймали всіх, хто зголосився.

Таким чином я став рекрутом старшинської школи, а вишкіл у тій школі тривав три роки.