Через Київ на Львів

Наша бриґада повернула з-під Золочева також на схід. У нашій батареї зовсім не було амуніції.

Почався знову відворот цілої нашої армії, і вона перейшла Збруч у днях 16-17 липня 1919 року. Безумовно, що воякам-галичанам було прикро залишати їхню батьківщину, але це вже було після проголошення об'єднання всіх земель в одну соборну Україну, щоб спільними силами здобути Київ. Був клич: «через Київ на Львів!».

З браку амуніції до австрійських гармат, що їх мала наша артилерія, прийшлось їх поміняти за російські, до яких не бракувало амуніції. Але знову ж таки не було амуніційних возів і ми возили гарматну амуніцію прямо на звичайних возах, навіть без гарматних ящиків. Прямо накидали гарматні стрільна на вози і так везли.

Поквапність нашого походу була така велика, що тоді ми й не думали про гарматні ящики. Ніхто не застановлявся, як ми транспортуємо нашу амуніцію, бо були важливіші проблеми. Командування проводило поспішну реорганізацію військових частин, зменшувало число батальйонів у бриґадах і число піхотних сотень.

Ми так поспішали на Київ, що часто й не їли гарячого обіду, бо польові кухні не вспівали підвозити гарячу їжу на час. Вояки зривали в дорозі колоски збіжжя, і це було своєрідним харчем. Про голод ніхто й не думав.

Знали ми про зміни в командуванні. Почав діяти об'єднаний штаб Головного Отамана, тобто штаб армії УГА і штаб Дійової Армії УНР (скорочено ШДА). Нам це по-різному пояснювали, але з практики ми знали й бачили, що були дві головні команди й два уряди. Штаб Головного Отамана був лише для співдії та координації воєнних дій двох союзних держав у боротьбі проти спільного ворога. Звичайно, такий поділ передавався й низам.

Наприклад, до нашої батареї приділили десять гармашів-наддніпрянців. Ми вельми раділи, що в батареї є теж наші брати-наддніпрянці. Раділи ми недовго, бо за кілька днів вони зникли. Чому? Що сталося?..

Прийшовши на Велику Україну, ми не були обізнані з існуючою ситуацією, не знали, що діє посилена большевицька пропаґанда серед нашого народу, а головно серед вояцтва. Ця пропаґанда звернулась тепер проти нас і проти об'єднання обидвох наших армій. З другої сторони, нашим старшинам бракувало відповідного підходу до наших братів-наддніпрянців, що були прилучені до наших частин, їх не трактовано як справжніх побратимів по зброї, а як звичайне собі поповнення військових частин. З ними треба було провести гутірки, дати їм відчути, що вони рідні нам. Ми, молоді, теж не збагнули і не розуміли того, що треба з ними зійтися, поспівати пісень, погуторити. Вони почувались чужими серед нас, не диво, що й покинули нашу батарею. Ми не знали й не вивчили психології наших братів-наддніпрянців, і це відбивалось від'ємно на наших взаємовідносинах. Не маю даних, що сталося з поповненням інших наших військових частин нашими братами-наддніпрянцями, але в нашій батареї під тим оглядом був сумний образ. Не розпитував я про це інших. Дехто в споминах згадує, що в УГА був плебісцит, чи треба переходити Збруч. Може, такий плебісцит і був по деяких частинах УГА, але в нашій батареї чогось подібного я не пригадую. Здається, що був лише запит подібного змісту до наших старшин, а не до вояків. Може, це й краще, ніж мали про цю справу дискутувати рядові вояки.

Шеф штабу нашої армії полк. Віктор Курманович мав свого часу розіслати корпусним командам наказ, щоб його зачитати нашому вояцтву. Ніяк не пригадую собі, щоб такий наказ нам зачитували в нашій батареї. Зміст цього наказу теж дещо дивний. Подаю його за «Чортківською офензивою» Любомира Макарушки, стор. 12:

«Наказую Вам, командантам корпусів, удатися сейчас на позицію до Ваших куренів і сказати жовнірам ось те від мене: Нехай всі жовніри разом і кожний з них зокрема скаже, чи дійсно є у них народна і жовнірська честь, чи готові вони боронити до останньої краплі крови сей останній клаптик рідної землі, чи рішені розпочати наново похід для визволення з ганьблячої польської неволі своїх братів, матерей і сестер. Перекажіть їм, що я, пригадуючи на присягу, зложену ними рідній Вітчині, наказую сейчас всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитись до рішаючого наступу - удару. Се мій останній наказ і жадаю його виконання, доки хоч один український жовнір буде при життю, їду рівночасно на фронт, щоб ще раз особисто мій приказ повторити» (Мова цього наказу збережена за ориґіналом).

Це трішки дивовижний «наказ». Шеф штабу, звичайно, не видає накази від себе, а тим більше такий важливий наказ. Крім того, він змушує командирів корпусів залишити їх командні пости та й самий залишає своє місце постою. Це велика небезпека для армії, що опинилася у трудному положенні. Та вертаюсь до офензиви на Київ. Наступ розгортали три армійські групи. Перша йшла на Староконстантинів - Полонне - Чуднів - Коростень під командою ген. Арнольда Вольфа, а шефом штабу був майор Льонер.

Друга група, що в її складі були перший і третій корпуси (без одинадцятої бриґади) і Запорізький корпус, ішла за маршрутом Жмеринка - Вінниця - Козятин - Хвастів - Київ. Цією групою командував ген. Антін Кравс, а шефом штабу був майор князь Вільгельм Льобковіц. Ця армійська група була найсильніша, - мала 30 000 вояків.

Третя група Дійової армії УHP ішла під командою отамана Василя Тютюнника. Шефом штабу тієї групи був ген. Володимир Сінклер. Начисляла вона 10 000 вояків та йшла по маршруті Бірзула - Роздільна - Одеса, здовж Дністра, тодішньої границі з Румунією.

Наш перший корпус виступив аж 5 серпня, а сьомого серпня п'ята, друга і восьма бриґади здобули Жмеринку, захопили там два бронепоїзди, багато різної зброї та близько тисячі полонених. Інші бриґади йшли на Вінницю. Група ген. Вольфа десятого серпня здобула Староконстантинів, а наша друга армійська група здобула того самого дня Вінницю. Тут нас вітали дуже сердечно. Пробули ми кілька днів у цьому гостинному місті, а в тому часі наш корпус одержав наказ наступати на Бердичів. Важкі бої були під Калинівкою, а 20 серпня наш корпус здобув Бердичів.

Але армія ген. Денікіна підходила вже до Білої Церкви.

21 серпня армійська група ген. Кравса зайняла Хвастів, важливий залізничний вузол, що мав у тому часі особливо важливе значення, бо на залізничних шляхах їздили бронепоїзди. 22 серпня Запорізький корпус здобув Білу Церкву.

Наступ на Київ почався з кількаденним спізненням, бо ліва армійська група була ще доволі далеко позаду, а тим самим ціле крило нашого наступу було незабезпечене. Така затримка вийшла нам у велику некористь, бо большевики мали змогу й потрібний час, щоб вивезти з Києва багато воєнного виряду, головно зброї та амуніції.

Українські армії почали наступ на Київ 29 серпня 1919 року, а вже 31 серпня до Києва вступили наші військові частини. В генеральному наступі на Київ брали участь 40 000 нашої піхоти, 30 000 кінноти і шість батарей тяжкої артилерії.

Не описую докладно боїв за Київ, бо не брав участи в тих боях.

З нашої військовознавчої літератури та спогадів учасників тих боїв можна зробити висновок, що командування українських армій було надто впевнене, що з денікінцями можна буде якось договоритися і виступити спільно проти большевиків. Адже ж це був обопільний інтерес і така ж боротьба проти спільного ворога.

Однак так не сталося.

Майже без ніякої затримки денікінські війська ввійшли в Київ, а непорозуміння між двома арміями довели до перестрілки, а згодом до нашого відступу з Києва.

Чому так сталося? Дискусійне й спірне питання. Ми мали більше війська в столиці й могли боронити Києва. А тим часом наш генерал опинився майже в полоні в Денікіна й білоґвардійці продиктували йому свої вимоги, згідно з якими наше військо мало відступити на демаркаційну лінію здовж річки Стугни, м. Безродище, Васильків, Кожухівка, Данилівка, Заборе, Ігнатівка, а далі здовж річки Ірпень.

Треба зрозуміти психологічний стан і почування нашого вояка, який пройшов сотні кілометрів під кличем «через Київ до Львова», часто в голоді, завзято воював, здобув столицю України, а тепер мусів відступати. Хитрий москаль знав, як психологічно можна вдарити українців. Визнав лише галичан, тобто відразу створив прірву між двома українськими арміями.

Моя батарея стояла доволі далеко від Києва, біля Білої Церкви. Вістка про відступ нашого війська з Києва пригнобила все вояцтво. Воно знало, що тепер прийдеться воювати ще з одним ворогом - Денікіном.

На мою скромну, вояцьку думку, були зроблені чималі тактичні помилки зі сторони командування українських армій при зайнятті Києва. В столицю ввійшло занадто багато нашого війська, замість того, щоб забезпечити його назовні. У місті годі було стріляти з гармат. Головний командир армійської групи ген. Кравс не повинен був в'їжджати до Києва. У місті жили дуже багато москалів, а тому були можливості різних провокацій, навіть і без білоґвардійських військ. Усі мости повинні були бути обсаджені більшими силами та не слід було пропускати чуже військо. Не потрібно було робити військової паради. Найголовніше це те, що далі діяли дві армії і два уряди, а це, без сумніву, викликало різні політичні ускладнення і впливало від'ємно на військове стратегічне плянування.

Після відходу з Києва почалась пересувка корпусів, бриґад, Цілої армії та кривавий бій під Дашевом з денікінцями, що тривав три дні.

Опісля знову ми марширували кілька днів серед зливного дощу. Чи це був відворот, чи відхід на нові позиції, того ми не знали. Всі були смертельно втомлені, виснажені, промоклі до останнього рубця, а що найстрашніше, серед вояцтва кинувся тиф. Захворів тифом і я, і мене відвезли до шпиталю у Вінниці.