Відступ

Наш вишкіл тривав коротко, до Великодніх свят 1919 року, а після його закінчення ми повернулися до своїх частин. Укоротці ми одержали наказ піти в розвідку на передпілля до одного села, якого назви не пригадую, бо командування одержало інформації, що полякам прибула велика поміч - шість дивізій армії ген. Галлера, зорганізованої у Франції з кол. полонених австрійського й німецького війська, а теж з добровольців, що прибули з Америки і Канади.

Нічого особливого тоді ми не розвідали й без утрат вернули до своїх батарей.

Але польська офензива таки почалася 15 травня 1919 року. Після гураґанного артилерійського обстрілу цілого фронту переважаючі польські війська пішли в наступ. Найбільший прорив зробили вони на найдалі висуненому крилі нашого фронту, де стояв третій корпус, тобто на найдальшому полудневому фронтовому відтинку, звідки затиснули українську одну бриґаду вглиб гір, так, що вона не мала змоги прорватися до свого корпусу й мусіла перейти на Чехо-Словаччину. Наші перший і другий корпуси відійшли з боями на схід.

Положення було трагічне і напружене, бо й армія УНР була у відвороті і підходила до Збруча.

В часі відступу сапери висаджували мости, а звичайні вояки зрізували телеграфічні стовпи.

Відступ проходив без паніки. Всі відходили на схід, і ніхто нe нарікав. Ми, рядові вояки, й не особливо орієнтувалися, як виглядає відступ майже 60 000 армії. Знали лише, що полякам наспіла велика поміч - шість нових дивізій, а тому вони тепер удвічі сильніші за нас. Далеко пізніше я знав, що тоді поляки дістали з Франції 1494 гармати, 350 літаків, 800 автомашин, 518 мільйонів набоїв до рушниць, 10 мільйонів гарматних стрілен та безліч усякого воєнного виряду. А нам гостро бракувало амуніції. Сидячи при телефоні, я весь час чув прохання піхотних частин до командування: нам бракує амуніції. Тоді я часто призадумувався, чому в нас так мало амуніції. Чи ж не було можливости виміняти амуніцію за нафту? Мабуть, було це неможливо. А амуніції фронт пожирав силу-силенну. Звичайний кулемет міг вистріляти тоді за дві години понад 18 000 набоїв.

Ми не мали теж помочі тактичної від нашого цивільного населення. Що маю на увазі?

Наші люди вітали нас сердечно й щиро, помагали харчами, теплим одягом, посилали різні лакоминки воякам на фронт, але не вміли й не знали, як розвідувати про ворожу силу та про неї інформувати своє рідне військо. Немає сумніву, що якщо б наше цивільне населення вміло цікавитися рухом чужого війська та інформувало нас кожночасно, це дуже помагало б нам у бойових операціях. Але того не було. Пригадую, що лише в Копичинцях прибіг до нас малий хлопець і повідомив, щоб ми не стріляли даремно, бо поляки покинули свої шанці. Набагато краще вже було в часі Другої світової війни, зокрема в часі бойових дій УПА.

Господарський відділ Головної Команди УГА працював дуже добре. Завжди постачання було бездоганне. Не було причин нарікати. За весь час перебування на фронті в Галичині не було випадку, щоб вояки не дістали харчів на призначений час. Куди гірше було вже за Збручем.

Не можу розуміти, чому тоді наша Головна Команда не стосувала партизанської тактики. Наприклад, треба було знищити мости на залізничному шляху Перемишль - Львів, яким ішло головне постачання полякам. І це було б спаралізувало весь транспортний рух на довший час. Адже ж залізничного моста годі збудувати за кілька днів. Якщо б була розроблена й застосована тактика партизанської боротьби, можна було завдати полякам дошкульних утрат і сповільнити їхній наступ.

Ворожі переважаючі сили затискували щораз дужче виснажені в боях українські армії, наступаючи на них з усіх сторін. Навіть зрадливі румуни напали на Покуття і підійшли аж під Станиславів. Звичайно, того всього, що діялося десь далеко від нас, ми, втомлені й вичерпані довгим відворотом, не знали, хоч і переживали прикро наш відступ. Правда, наші вояки були дуже здисципліновані й справжні патріоти. Ніхто не нарікав, а навпаки, між гармашами чулись голоси, що треба перейти в протинаступ, бо нас здавлять вороги.

Несподівано наказ: усі до батарей, буде протинаступ. Славно. Дотепер ми весь час відступали. Мабуть, це буде останній бій в обороні цієї невеликої ще території, що нам залишилася.

Вперше після трьох тижнів відступу починаємо не відступати, а наступати. Дивне почування. Хвилюємося...

На світанку моя батарея займає вогневе становище. Я на обсерваційному пункті з телефоном.

Починається гарматна стрільба. Наші гармати стріляють рідко. Але це зовсім не нищівна стрільба, до якої ми звикли на початку війни. Не дивно. Немає амуніції. Зате кулемети так розклекотілися, що вже годі й розрізнити, де стріляють свої, а де ворожі.

Ревуть гармати, кулемети, аж захлинаються, гримить рушнична стрільба на цілому фронті. На моєму обсерваційному пункті переразливо дзеренчить телефон. Дзвонить якийсь зв'язковий піхоти: на милість Божу, перекажіть до штабу бриґади, щоб підвезли нам амуніції для нашої сотні. Немає чим стріляти. Як же тоді йти в наступ!?

Відповідаю, що перекажу, хоч і самий не знаю, де приміщується команда бриґади, але буду розпитувати наших командирів. Але чую щось нове. Будемо наступати. Це мене вельми бадьорить, і я переказую новину нашим гармашам. Вони теж радіють, що наша армія переходить у наступ на куди сильнішого ворога...

Знову дзеренчить телефон. Дзвонять, чи я передав прохання про амуніцію. Передав. За хвилину знову телефон. Усюди домагаються амуніції, а її так дошкульно бракує.

Щойно ввечері втихає завзята стрільба.

Ми все ще не знаємо, чи почалась наша офензива, чи ні. Може, це була лише посилена оборона проти ворожого наступу. Правда, клекотіло цілий день на всьому фронті. Різно міркуємо. Пізно ввечері довідуємося, що таки почалася наша офензива і наше військо здобуло Копичинці, а на полудне від нашого відтинка наш другий корпус здобув Чортків.

Вночі наспіли вістки, що в Чорткові багато полонених ворожих вояків. Це був найуспішніший день нашої війни.

8 червня 1919 року їдемо до Копичинець. Нас радісно вітає населення. Після короткого відпочинку посуваємося далі в напрямку на Тернопіль. Напевно, буде нелегко здобути це місто, що було важливим залізничним і взагалі шляховим вузлом. Ворог буде боронити його завзято. Але ми віримо в перемогу. Ми в офензиві й перемагаємо ворога.

Чортківська офензива скріпила нас духовно, підбадьорила. Ми зрозуміли тоді краще Лесине «проти надій сподіватися».

Так в офензиві ми пробули три тижні. Підійшли знову на Давні наші позиції близько Львова. Поляки були так заскочені нашою бравурною офензивою, що на фронт прибув головнокомандуючий польськими військами маршал Пілсудський, а польське командування стягало поспішно допомогу з півночі. Перегодя поляки перейшли в протинаступ саме тоді, коли нам забракло амуніції. Піхотинці мали заледве по п'ять набоїв. 28 червня ворог почав протинаступ, започаткувавши його посиленим артилерійським обстрілом наших позицій. А наша артилерія? Ось як описано про це в спомині:

«Було це під час другого відвороту 29 червня 1919 року. Після славної весняної офензиви, що почалася з таким ентузіязмом і такими гарними успіхами, прийшов ворожий протинаступ під Гологорами. Ген-ген, з Підлиської Білої гори, де височів хрест Маркіяна Шашкевича, видно було вибухи гарматних стрілен і клуби диму. То почався гураґанний вогонь ворожої артилерії, а через годину ворог почав наступ... З піхотних шанців прибігали весь час вістові, прохаючи артилерійської помочі. Але артилерія не мала амуніції. Поручник Ґалан, командир третьої батареї десятого полку, ще досвітком позичив 100 гарматних стрілен у першої батареї пор. Літинського так, якби прочував небезпеку... І піхота не встоялась... Та не знала, що це страх - славна артилерія УГА: пор. Ґалан, побачивши, що діється, з револьвером у руках почав здержувати піхоту і наводити лад. Під загрозою револьверу пропускав дорогою тільки обози, а повернувши гармати в сторону ворога, розстрілював прямим вогнем наступаючі ворожі лави та здержував атаку ворожої кінноти, що насідала нашій піхоті на п'яти. Коли одні гармати безперебійним вогнем здержували ворога, інші повертали назад, гармаші їх окопували і починали стрільбу, щоб таким чином дати змогу відступити тим гармашам, що стріляли попереду. Наступ ворога здержувався бодай хвилево, а його кіннота не могла розгорнутися під прямим обстрілом, і так безустанно відступала друга батарея пор. Ґалана, прикриваючи відворот аж до Золочева та рятуючи майно, обози і цілу бриґаду від заглади...» («Вісті Комбатанта», ч. 4/1978, стор. 56 та чергові).