В Українській Галицькій Армії

Усіх заскочила вістка про проголошення вільної української держави на західноукраїнських землях. Ми, студенти, біжимо до Коломиї. У нас одна думка - голоситися до рідного війська. Адже тепер нас мусять прийняти, бо всі старші ще в австрійській армії. На залізничній станції великий рух. Там порядкують якусь зброю. Є вояки, між ними і кількох січових стрільців, мабуть, на відпустці.

Зголошуємося до військової служби.

Старший віком вояк, скептично глянувши на нас, спитав, чи ми знаємо військове діло. Звичайно, що знаємо. Всюди було повно зброї, ми навчилися з неї стріляти в лісах і з нею обходитися. На військовий вишкіл не було часу. Мені дали рушницю й веліли берегти ваґонів з усяким військовим майном. Так започаткувався мій перший день військової служби. Після шестигодинної стійки мені на зміну прийшов інший вояк, а мій старший звелів іти з рушницею додому та зголоситися другого дня до команди, таки в Коломиї.

Досвітком збудив мене голосний постріл. Це мій молодший брат узявся розглядати рушницю, а вона була заряджена, от і брат вистрелив у шафу. Довелось мені кілька днів бути вартовим у Коломиї, а опісля нас, студентів, викликав проф. Шипайло й заявив нам, що дуже потрібно добровольців до артилерійського зв'язку. Ми, або пластуни, або кандидати в пластуни, знаємо напевно Морзе, а це дуже важливе.

І ось ми вже справжні вояки. Одержали уніформу, важкі вояцькі черевики, а вишколює нас таки проф. Шипайло. Після кількох днів мене вже призначили черговим у казармі. Вправді, Я ще не знав, що треба робити та як будити вояків, але якось дав собі раду з цим завданням.

Наш вишкіл тривав продовж листопада, а в перших днях грудня 1918 року ми виїхали на фронт під Раву Руську. Пригадую, що хтось з промовців, коли нас прощали перед від'їздом, сказав, Що «весь народ клонить голови перед добровольцями, що їдуть на фронт боронити свою рідну землю». Нам, молодим, це не подобалося. Адже ж обов'язком кожного фізично здорового громадянина було йти боронити свою державу. Щойно пізніше, після закінчення Визвольних Змагань, ми зрозуміли, чому так висловився цей промовець.

Моєю батареєю командував пор. Кирило Годованець, професор по професії. Його заступником був підпоручник Кобилянський. Був у батареї теж хор. Гарячий. Були і старші вояки та підстаршини. Декотрі з них уже почали тоді шостий рік своєї військової служби. Були вони на військовому вишколі в австрійській армії, захопила їх війна, провели вони чотири роки на різних фронтах, а тепер негайно зголосилися до свого рідного війська. З мого села був уже таким шестирічником вістун Марчук. Ці старі воєнні ветерани були для нас, юнаків, справжніми батьками, допомагали нам багато своїм досвідом і порадами. З учнів нашої гімназії були в батареї: син директора гімназії Євген Недільський, що мав 15 років, Бортник, Заячук, Єндик - усі по 16-17 років, і автор цих рядків, що мав тоді 17 років. У іншій батареї був також наш шкільний товариш жид, що зголосився до війська «боротися за Україну», як він мовив. Він виростав з нами, вчився разом, дружив з нами, брав участь у культурно-освітньому житті та виступав у постановках нашого драмгуртка.

Чи ми психологічно були готові до війни?

Чи ми знали про війну?

Всі ми бачили війну продовж чотирьох років. Кількаразово велися бої за Коломию. Гарматні стрільна падали на наші хати й городи. Бачили ми й поранених вояків, що їх привозили до нашої гімназії, де примістився військовий шпиталь. Чули їхні стогони. Таким чином, ми ніби були вже призвичаєні до воєнної атмосфери, знали вже посмак воєнного лихоліття і, так би мовити, були свідомі того, куди їдемо й що нас може ждати на війні. Все-таки, коли ми опинилися на фронті, нас ждали різні прикрі несподіванки.

На нашій першій квартирі нам послали трохи соломи на долівці й накинули на солому простирало. З нас ніколи ніхто ще не спав на долівці. В кутку теж спала собака, а хитріша кішка вилізла собі на припічок, і нас брали завидки, що їй вигідніше слатиметься, ніж нам. Так поволі ми почали привчатися невигіддя фронтового життя.

Зате які ж ми були горді, коли, приїхавши на фронтові становища, ми почали передавати телефонічно команду пор. Годованця та почули, як загриміли наші гармати в сторону ворога. Скільки-то десятиліть, а то й віків наш вояк-українець гинув у чужій уніформі за чужі імперські інтереси. Тепер ми - українські вояки. Слухаємо свою рідну команду, маємо свої українські військові відзнаки на уніформах. Правда, прикази щодо й гарматньої стрільби часто довелось передавати по-німецькому, бо старі гармаші привикли до неї в часі довгих воєнних років. Нас було мало...

У нашому рою зв'язку були лише чотири вояки й один вістун. То ж треба було двом іти на обсерваційний пункт, а двом до батареї. Уночі один з нас мав службу до год. 2.00, а другий від год. 2.00 до год. сьомої вранці. Й так було щодня, що дуже нас фізично вичерпувало.

Фронт під Равою Руською тримався до Великодня 1919 року, і ми не здобули Львова. Тоді я не знав чому. Тепер знаю. Ми воювали так, як привикли були воювати старшини й підстаршини у Першій світовій війні. Це була тактика вже непригожа в нових і змінних воєнних умовинах. Наприклад, чому б не стріляти безпосередньо з гармат на ворожі кулемети, що здержували нашу піхоту в наступі? Мабуть, уперше так стріляли гармаші Наполеона на кріпость. Це не було нічого нового. В часі Першої світової війни було так багато гармат, що на одну тисячу вояків припадали десять гармат. У нас на тисячу вояків була лиш одна гармата. На фронті під Равою Руською поляки не мали артилерії. Зовсім добре можна було під'їхати ближче й безпосереднім гарматним вогнем знищити ворожі кулемети та важливіші становища. Але стара привичка з тактики Першої світової війни зберігалася й далі, звичайно, в нашу некористь.

Наближалось Різдво 1919 року.

Ніхто з нас не одержував листів від своїх батьків і родин, бо ж пошта була в руках польських урядників. Упродовж короткого часу годі було замінити всіх працівників пошти. Й так ми не знали, що діється в рідному селі та в нашій околиці.

Наша равська бриґада мала у своєму складі багато вояків з місцевих околиць. Отже, як не піти додому на Свят-Вечір? Наші вояки таки добре посвяткували того Свят-Вечора. Мало їх було, бо багато були на відпустці. Ті, що залишились, а між ними і я, поснули твердим сном. У досвіття чуємо - гримить бій. Це ворог використав наші свята, заскочив несподівано нашу піхоту, засипав її кулеметним вогнем і примусив відступати. Під'їхав теж його панцерний поїзд, ворожі вояки проклали розібрані рейки, і була небезпека, що цей панцерний поїзд заїде в наше запілля і наробить багато лиха та паніки. Тоді хорунжий Гарячий запропонував, що він виїде з одною гарматою проти ворога й обстріляє безпосереднім вогнем ворожий поїзд. Поручник Годованець погодився, і тоді наша одна гармата безпосереднім обстрілом задержала цей поїзд, але ворожа піхота просувалася далі. Тоді прийшов наказ відступити аж до Жовкви, на запасні становища.

Їдемо саньми. Вже останні. Ворожої піхоти ледь не видно. Надбігає з горбка наш піхотинець і махає рукою, щоб і його забрати. Останнім зусиллям добігає і паде на сани.

- Панове! Я важко ранений.

- Не жартуй, - мовить хтось з вояків. Коли так хтось біжить з гори, то який він важко ранений?

Але вояк розпинає плащ і ми бачимо, що уніформа вся в крові. В нього прострілені груди. Робимо перев'язку. Питаємо, чому не залишився, поляки взяли б його у шпиталь, а нам далеко їхати. На це вояк відповідає, що він боявся попасти в полон, бо тоді не зміг би вже більше воювати за Україну.

На жаль, я не затямив прізвища того героїчного вояка. Ми тоді довго не могли забути його прикладу. Всякі наші невигоди - все це були дрібниці в порівнянні до того нашого вояка, який важко ранений не турбувався про своє здоров'я, але про те, що йому, може, вже не прийдеться більше воювати за Україну. Це була ще молода людина й тим більше ми його подивляли.

В боях відступили ми теж з Жовкви аж по Кам'янку Струмілову. На наш відтинок наступала сильна ворожа група зі своїм поїздом, навантаженим різним майном для польського війська у Львові, куди саме хотіла прорватися ця група. Але після Різдва наша бриґада відігнала ту групу знову аж під Раву Руську.

Кожний український вояк, що не був на відпустці в часі Різдва, одержав у подарку від нашого уряду 500 гривень. Здається, що за ці гроші можна було купити тоді пару коней. Це був один банкнот, і мені було жалко його розмінювати. Хотів залишити собі цей банкнот на пам'ятку, як подарунок рідного уряду. Пізніше, як я хворів тифом, цей банкнот затратився.

Все ж таки тому, що декотрі вояки не були вдома по п'ять років, попавши на війну з австрійської військової служби, а ми, молоді добровольці, не мали ніяких вісток від своїх родин, командування нашої бриґади почало висилати на відпустки все подвох вояків: одного старого своєю військовою службою і одного добровольця. Таким чином, у лютому 1919 року, виїхав і я на відпустку додому. Гадав, що заїду за вісім годин, а довелось їхати п'ять днів. Мов чумак волами в Крим по сіль.

Знову ж таки досвід, що в часі війни ніколи не можна бути певним щодо транспорту. На дорозі трапилися глибокі снігові засипи. Хоч водій поїзду нахвалявся, що паротяг такий сильний, що просуне снігозасип, проте, заїхавши в глибокий засип, виколіївся з рейок. Ось ще одна немаловажна справа - транспорт. Адже ж тим залізничним шляхом везли на фронт постачання, і от така собі невинна аварія гальмувала весь транспортний рух, чимало вояків-відпускників загубили кілька дорогих днів своєї і так недовгої відпустки.

Після різного поневіряння і, як кажуть, холоду і голоду, бо ж це воєнний час, добився я таки додому. Радість над сподівання і гордість у родині, що я український вояк. Відпочиваю після такої втомливої подорожі. Дні минають дуже скоро. В місті відбувається однієї неділі святкова академія в честь Тараса Шевченка. Кузинка дала мені квиток вступу на перші місця. В залі підходить до мене несподівано професор Ш. і питає, чи я маю квиток на перше місце. Такий запит мене, вояка, вельми вразив. Але я не скипів, а спокійно відповів, що маю, а навіть і показав йому квитка. Опісля я хотів піти геть, але кузинка переконала мене, щоб я залишився і не міняв місця. Професор Ш., безумовно, був добрягою, і всі ми його любили. Він був офіцером австрійської армії, а в тій армії, здається, не вільно було звичайному воякові сідати в перших рядах крісел чи лавок на публічних місцях. І професор поступив по-старому зі мною, забувши, що це вже не австро-угорська імперія, а українська держава.

Відпустка скоро пробігла і я знову повернувся до своєї частини. На фронті тривала позиційна війна. Прибували свіжі підкріплення, змінювався пропорційно числовий стан військових частин. Весь час був суворий приказ, щоб щадити амуніцію, бо ж у нас не було ані однієї фабрики амуніції, тоді коли поляки мали її необмежену кількість.

За деякий час нас, добровольців-студентів, з першого корпусу вислали на вишкіл до артилерійської підстаршинської школи до Кам'янки Струмілової.