Моя юність у роках воєнної хуртовини

Над чудовим гірським довкіллям висне голуба небесна блакить, прогулюється гірський прохолоднуватий вітерець, торкаючись білих скель, тихих гуцульських хиж і високих оборогів, наповнених пахучим гірським сіном. У верхах розкинувся могутній гірський масив, весь покритий зеленню, яка вдалині зливається в одну темно-зелену стіну, й ця стіна десь губиться серед високих гір, що вигинають свої хребти та наче підпирають небовиддя своїми гострими шпилями. В такому довкіллі розкинулось село Воскресінці, куди переселилися мої батьки, щоб була змога посилати дітей в школу до Коломиї. Мої батько і дідусь були вчителями й проживали в селі Постолівці, Гусятинщина, де я й народився 15 листопада 1901 року.

У Воскресінцях пройшла моя юність.

Часто ми малюками бігали на гору, що її називали «Замчище». На цій горі був у давнину замок, але з того замку не залишилось уже ні сліду, лише назва «Замчище». Там, ми, діти, залюбки бавилися.

Та ще любили ми тихі місячні ночі, коли співали солов'ї, рокотіли в ріці жаби, шумів унизу Прут і блідолиций гойдався човником на зоряному килимі. Здавалось би, що отак ми сиділи б і всю ніч та любувалися прекрасною природою і наче дивною для нас музикою, що її створювала природа й наша дитяча фантазія. Батькам не раз було трудно нагнати нас, дітей, спати, так нам хотілось дивитися на той образ природи - гірські казки.

Але серед цієї гірської чудової природи панували, на жаль, великі злидні та нужда, в яких жило наше українське село. Землі тоді було зовсім обмаль, а теж не було ніяких фабрик чи заводів, щоб заробити на прожиток. Землевласник-поляк мав самий більше поля і лісів, чим ціле село. Горстка ентузіястів з учителем і священиком почали всіми силами боротися за кращу долю села й нашого селянина. Зорганізували «Просвіту», «Сільський Господар». Постало також товариство «Січ», драмгурток і поволі розгорталося культурно-освітнє життя цього нашого гірського села. Наші просвітяни повели акцію за почитність преси й книжки. Читали спочатку легку прозу, наприклад «Лиса Микиту», але з бігом часу почали читати також і газети. Найбільше читали «Діло», «Місіонер». Читали також книжки про історичне минуле українського народу.

До шкіл і гімназій ходили зовсім мало учнів, хоч можна було ходити до Коломиї, бо це були лише три кілометри віддалі з Воскресінців. Можливо, що головною причиною такої нехоті до гімназії було те, що кількох студентів, котрі закінчили гімназію, померли на сухоти, а тому люди вважали, що ці студенти померли внаслідок того, що мусіли багато вчитися. Але ми, діти сільського вчителя, вчилися в Коломиї, і так нас захопила перша світова війна.

У Коломиї проживав кілька тижнів (говорили тоді, що за якусь провину) архикнязь Франц Фердинанд, син австрійського монарха Франца Иосифа. Його побут і його авто були справжньою сенсацією у гірському містечку, в якому залізнична станція була на міському ринку, а паротяги часто псувалися. Як відомо, архикнязя Фердинанда застрелили серби в Сараєві враз із дружиною 28 червня 1914 року й це було однією з причин вибуху Першої світової війни, в якій так звані центральні держави: Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина (155 мільйонів населення) воювали з державами Антанти (1365 мільйонів населення різних народів і рас).

Воєнні часи були вельми дошкульні й прикрі для цивільного населення. В нашій околиці проходив кілька разів фронт. Нам довелось бачити не лише вбитих вояків, але теж і повішених на ринку в Коломиї зовсім невинних українців, запідозрених у шпигунстві в користь Росії, а вішати наших людей полюбляли мадяри, котрі в першому році війни повісили сотні Богу духа винних українських селян у Галичині.

Війна затягалась, а одним з її вірних супутників був голод, що заглянув нам усім, дітям і старшим, у вічі, коли всюди відчувався гострий брак харчів. Не раз дехто з учнів радів, коли знайшов шматок хліба, покритого плісню, що його хтось викинув з військового поїзду. Одяг ми мали з кропив'яного матеріялу. Влітку до гімназії я ходив босоніж. Крім різних труднощів, небезпек, нестач, що їх принесла війна, давалися взнаки теж постої вояцтва багатонаціональної австрійської армії. Пам'ятаю, що найкультурніше поводилися хорватські вояки. Були на постою у нас теж і російські старшини. Українці-старшини царської армії завжди нам допомагали чим могли, бачачи, що сім'я в нас велика. Було нас восьмеро дітей. Старшини-москалі чи іншородці приходили не раз пізно вночі, галасували, п'янствували та взагалі поводилися некультурно. Пригадую такий випадок. У дровітні, де звичайно були нарубані дрова, російські солдати поставили своїх коней. Там тоді не було дров, але під підлогою був сховок нашого скромного майна, тобто того, що в нас було найцінніше. Батько боявся, що коні можуть проламати слабу підлогу й покалічаться, а тоді його можуть за це покарати чи й судити. Тому й виявив старшині-москалеві, що під підлогою є сховок, а в цьому сховку немає ніякої зброї, лише заховані деякі цінні речі. Старшина вислухав і велів солдатам забрати коней з дровітні. Ця частина пішла на фронт, а по кількох тижнях знову повернулася на відпочинок. Прийшов до нас на квартиру чура того самого старшини, що йому батько сказав про сховок, поклав речі старшини й, відкривши валізу, витягнув з неї наші два дорогі по-мистецькому виготовлені свічники. От старшинське слово москаля-офіцера, який запевнював батька, що все гаразд, він розуміє ситуацію, звелить забрати коней, а в між часі приказав своєму чурі пограбувати вночі наш сховок.

Ми, молоді юнаки, глибоко переживали формування Українських Січових Стрільців. Ми були вже тоді свідомим юнацтвом і розуміли, що це твориться рідне військо. З нашого села пішли до УСС два добровольці. Боже, як ми, юнаки, їм заздрили, коли вони приїхали на відпустку, а на їхніх уніформах австрійської армії ми бачили синьо-жовту стяжечку. Це були наші вояки. Чому не можна нам, 12-14 літнім хлопцям, голоситися до нашого війська? Як ми слухали з увагою розповідей тих, молодих віком, вояків про бої на Маківці й як мріяли про цей час, коли й ми зможемо стати українськими вояками.

Цей час наспів набагато скоріше, ніж ми сподівалися.

Грянула революція в російській імперії.

Боже! Українська Центральна Рада, проголошення Універсалів. Слово - Україна тепер уже не лише на папері чи в книжці, але в дійсності. Ми переживали такий духовний радісний підйом, що його прямо годі описати.

В Коломиї зорганізували українці величавий похід містом. Ще ніколи перед тим ми не бачили скільки народу, що з'їхався до Коломиї, щоб спільно відзначити народження молодої української держави. Яка це була радість і втіха!..

А час не стояв на місці й готував нам та всім українцям нові несподіванки...