Післяслово автора

Спомини зі свого життя написав я вже давно. Майже двадцять років тому. Написав їх лише для найближчої рідні, не маючи наміру їх публікувати. Але на відмічення двадцятиріччя з дня смерти сл. пам. Степана Бандери ред. «Гомону України» з Торонта п. Володимир Окіпнюк у розмові зі мною вельми заохочував мене видати друком мої спомини. Це саме радив мені й ред. «Української Думки» д-р Святомир М. Фостун, указуючи на конечність видання моїх споминів, зокрема коли йдеться про мою військову службу в Дружинах Українських Націоналістів, бо хто ж інший, як не командир Леґіону ДУН, міг би найбільш об'єктивно та всесторонньо описати про Дружини Українських Націоналістів, їхнє постання, вишкіл, короткотривалий побут в Україні, а пізніше перебування ДУН у Білорусі та причини розв'язання цієї української військової формації, яка в умовах іншої політичної кон'юнктури, а не тієї, що існувала, могла стати зав'язком української армії. Обидва редактори заохочували мене опублікувати мої спомини ще й тому, щоб у формі таких споминів передати мій багатий військовий досвід майбутнім українським військовикам, щоб цей досвід не пішов у забуття і щоб для історії українського війська збереглась теж згадка про мою скромну особу - українського старшину, який усе своє життя віддав служінню Україні й українській нації.

Коли ж Головна Управа Об'єднання бувших Вояків у Великій Британії - цієї української найбільшої комбатантської організації у вільному світі, з якою я тісно співпрацюю вже продовж багатьох років, охоче погодилась видати друком мої спомини, я рішився їх опублікувати.

Тому що ці спомини охоплюють у стислій формі лише період моєї довголітньої військової служби, а поза ним залишається моя багатогранна суспільно-громадська, культурно-освітня і виховна праця, хочу про неї згадати в цьому моєму післяслові.

Суспільно-громадською і культурно-освітньою діяльністю я цікавився вже замолоду. Згадую про це в своїх споминах. Як активний учасник Визвольних Змагань, я не міг стояти осторонь нашого політичного життя і від 1922 року був членом Української Військової Організації, діючи в Коломийській окрузі, а після постання Організації Українських Націоналістів був її активним провідним членом на різних організаційних постах. Провів я також багато різних організаційних вишколів, зокрема з військової ділянки.

У повоєнних роках (1945-1954) я учителював у народніх школах, що існували в таборах переміщених осіб, а теж і в гімназіях, що були під опікою УНРРА й ІРО, був опікуном молоді, культурно-освітнім референтом, а з 1951 до 1954 року працював організаційним референтом Головної Управи Українського Червоного Хреста в Німеччині.

В 1954 році я знову надів військову уніформу, поступивши на військову службу в т. зв. МОО (вартівничі сотні) при британській окупаційній армії в Зах. Німеччині. Довелось мені тоді, маючи вже 53 роки життя, проходити знову твердий рекрутський вишкіл, і то дуже суворий. Про мою військову службу в згаданих вартівничих сотнях, де я був суперінтендентом, тобто мав найнижчу старшинську ранґу, доволі багато згадано в опублікованій праці сотника Теодора Пелеха п. н. «Українські Вартівничі Сотні в Німеччині», що її видало українське видавництво в Мюнхені в 1981 році у відзначення 25-ліття тих вартівничих сотень.

Прослужив я в тих вартівничих сотнях чотири роки, тобто від 1954 до 1958 року. В наступних двох роках (1958-1960) працював у редакції АБН і був виховником молоді при ІМКА-ІВКА (Хрістліхе Ферайн Юнґер Меннер) як керівник такого молодечого осередку в Мюнхені. Був я довголітнім виховником сумівської молоді, головно в літніх таборах молоді СУМу Німеччині, Бельгії, Англії, ЗСА та провів з цією молоддю 20 таборів. З 1965 року сповняв я обов'язки організаційного референта Крайової Управи Українського Християнського Руху в Зах. Німеччині, а також і голови УХР продовж десяти років. У тому часі я розгорнув широку багатогранну діяльність та відбув численні поїздки з доповідями для українського громадянства не лише в Німеччині, але теж і в інших країнах Західньої Европи й ЗСА.

Майже весь час від закінчення війни я співпрацював з українською пресою та й тепер співпрацюю з нею, дописуючи, чи це під своїм прізвищем, чи під псевдонімами. Написав я для молоді такі статті виховно-повчальното характеру, як: «Матір у творах Шевченка», «Українські діти - наше майбутнє», «Сильна воля», «Рідна мова», «Наші подружжя - клітини нації», «Два світи». Був я також співробітником «Вістей» 1 УД УНА і військовознавчого журналу «Сурмач», у якому співпрацюю і тепер. Хочу згадати при тому, що разом з двома моїми побратимами з ДУН я опрацював свого роду історію ДУН п. н. «Дружини Українських Націоналістів 1941-1942 рр.», що була видана друком у 1953 році.

Найрадіснішим днем мого життя уважаю не день мого одруження, хоча цей день був, безумовно, вельми радісний для мене. До речі, я одружився поволі пізно, бо аж у 1942 році. Обоє ми бездітне подружжя. Моя дружина - людина дуже доброї вдачі, справжній вірний друг мого життя, і їй я глибоко зобов'язаний за вирозуміння і повсякчасну підтримку та поміч у моїй суспільно-громадській і культурно-освітній праці.

Тим найрадіснішим днем мого життя був день першого листопада 1918 року, коли-то я, молодий юнак, вітав проголошення української державности на західноукраїнських землях і з гордістю стояв того дня у першій стійці на залізничній станції. Так, це був мій найрадісніший день мого життя, і таким залишиться він у моїй пам'яті.

Найгіршим періодом мого життя було ув'язнення в 1943 році та перебування у львівській в'язниці приЛонцкого, де від Різдва аж до Великодня я неволився разом з іншими там ув'язненими старшинами ДУН.

Кожне ув'язнення є прикре й пригноблююче, а що вже говорити про ув'язнення в тому воєнному часі. Дошкулювали нам голод, холод, спання на кам'яній долівці та брутальний в'язничний режим. Каралися ми у в'язниці зовсім невинні ні в чому, бо ж не поповнили ніякого злочину, ані каригідного вчинку. Найбільш боліло нас те, що ніхто з існуючих тоді у Львові різних українських комітетів, організацій чи навіть з приватних громадян не поцікавився нами і не навідався до нас. Мало того. Ніхто ані словечка нам не написав, хоч усе була можливість передати нам записку почерез в'язничну обслугу. Адже ж про нас, 20 старшин ДУН, безправно ув'язнених, знали у Львові. Це не була ніяка таємниця. Проте нас чомусь забуто. Й це найдужче нас боліло та морально пригноблювало.

Радісним часом для мене була моя головна поїздка до Великої Британії на запрошення Головної Управи ОбВУ в жовтні-листопаді 1980 року, в часі якої я відвідав з доповідями майже 40 відділів Об'єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії. Всюди мене вітали з найбільшою сердечністю і щирістю та зі справжнім побратимством. Я тричі відвідував українську громаду у Великій Британії і кожноразово втішався сердечною і дружньою гостинністю нашого вояцтва та громадянства. Головна Управа ОбВУ нагородила мене медалею - почесним відзначенням за мою довголітню співпрацю з цією комбатантською організацією. Це відзначення для мене є наймиліше за весь час моєї довголітньої суспільно-громадської праці, їй, Головній Управі Об'єднання бувших Вояків Українців, я глибоко вдячний за вможливлення видати друком ці мої спомини-роздуми, а водночас я також особливо вдячний ген. секретареві ОбВУ пор. д-рові Святомиру М. Фостунові за редакційне опрацювання цих моїх споминів до друку.

Читачу! Не будь розчарований, що в цих моїх споминах ти не знайшов ніяких художніх описів, цікавих розмов, пригод та різного квітчастого розмаїття, яке часто прикрашує спомини. Я не художник і не письменник, а вояк, і по-вояцькому написав ці мої спомини-роздуми.

Так, це більш роздуми, ніж спомини. Роздуми про українського вояка. Роздуми про те, яким він був, яким я його бачив в УГА і в Армії УНР, з яким пройшов Визвольні Змагання, якого вишколював у польському війську, з яким ділив долю і недолю в Леґіоні Дружин Українських Націоналістів, з яким пройшов шлях I УД УНА та закінчив останні дні Другої світової війни.

Сьогодні, на схилі свого віку, я не раз згадую не лише мою довголітню військову службу, але й призадумуюсь часто над історичним минулим нашої нації, минулим славним і героїчним нашого українського вояцтва в усіх часах історичного буття нашого народу.

Роздумую я часто про те, що саме було причиною того, що наш вояк завзято воював при кінці війни, перебуваючи в доволі невідрадному положенні. Адже Україна була зайнята знову большевиками. Не було також ніякої надії на будь-яку корисну розв'язку українського питання, бо ж большевики, спілкуючи з західніми альянтами, вирішували з ними долю Европи.

Отже, чому воював наш вояк?

Воював він таки за Україну.

Українська справа, хоч, може, в тому часі вона виглядала зовсім безвиглядною, все-таки існувала. Так само, як вона існує сьогодні. Наш вояк ішов у фронтову боротьбу під Бродами, бачачи, як відступає безладно одне з найкращих військ Другої світової війни. Ішов він у бій під Фельдбахом, знову ж бачачи там безладний відступ мадярської армії. Він залишився вірний своїй вояцькій присязі. Український вояк не філософував, що не буде воювати, тому що не воює на своїй рідній землі. Він воював проти відвічного ворога, байдуже на чиїй землі. В тому ж саме й найбільша вартість нашого вояка, його хоробрість і лицарськість - це важливі прикмети, що їх виявив наш вояк. Шеф штабу нашої Дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке писав, що усюди, де в боях був український командир частини, там наше вояцтво завжди втримувало свої становища і переможно робило різні протинаступи та інші бойові дії. Чи ж може бути краща похвала і признання для нашого вояка від чужинця-старшини, який був дуже добре ознайомлений з психологією українського вояка.

Може, дехто з вояків і не роздумував над тим усім, може, діяв і підсвідомо, бачачи, що коли його старшини йдуть у бій разом з ним, значить, вони знають, що треба такої бойової дії. Але навіть і коли в частинах були лихі командири-чужинці, то й тоді наш вояк розумів, що є щось більш важливого, як симпатичний чи несимпатичний командир. Він воював не для свого командира, а воював за вищу справу - воював за Україну. Цю настанову нашого вояцтва дуже правильно розумів і оцінив шеф штабу нашої Дивізії, пишучи, що «попри все, українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби, їм треба побажати, щоб їхні бойові діла не залишили в їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли зброю в руки з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали».

Цю вірність українського вояка його вояцькій присязі і повсякчасну готовість до боротьби за волю України чи не найкраще описав наш побратим письменник д-р Святомир М. Фостун у своїй повісті п. н. «Шляхами смерти», змальовуючи в ній свого героя - українського вояка Олега Вишневого, який, пройшовши дев'ять кіл пекла Другої світової війни та вийшовши з полону, йде в Україну далі боротися за її волю. Такого рішення ніяк не могли розуміти його друзі-німці, з якими він ділив долю і недолю на східньому й західньому фронтах Другої світової війни.

«Вони не були синами української землі, яка кликала його зовом одвічної боротьби і зберегла його життя в пеклі в'язниць, концтаборів, і воєнній хуртовині, щоб він боронив її від ворожої навали так, як це чинили в сивій давнині його предки, вої княжої волинської землі, чубате козацтво, чи тепер чинять його ровесники вояки Української Повстанської Армії...

Ген далеко на сході лежала його соняшна країна - степова Геллада, де Дніпро-Славута котив свої хвилі, де дрімали поліські гущавини, височіли горді Карпати, сумували степові кургани, а кулеметні черги сполохували мавок у густих волинських лісах.

Вона кликала до себе Олега Вишневого....»

І він пішов, як пішли інші, сповнити свій вояцький обов'язок.

З перспективи проминулих уже 39 років з часу постання нашої Дивізії можемо тепер спокійно, безпристрасно зробити розцінку її ролі і значення у визвольній боротьбі українського народу в грізних буревійних роках Другої світової війни та ствердити, що її вояцтво перш усього було українським вояцтвом, хоч і носило чужу уніформу, але воювало за волю української нації. Воно гідно і чесно сповнило свій вояцький обов'язок, а в повоєнному часі продовжує і далі служити Україні, хоч і не зброєю, а своєю відданою працею в різних ділянках українського організованого життя поза межами нашої Батьківщини, не перестаючи ні на мить бути українським вояцтвом. Духовно єднається воно з вояками-українцями, котрі служили в різних чужих арміях чи формаціях, куди їх закинула воєнна хуртовина, бо всі вони - сини нашого народу, й всі вони завжди себе почували українськими вояками, й такими вояками вони вважають себе і сьогодні.

Тому, дорогий читачу, сприймай мої спомини більш як роздуми про українське вояцтво, яке своїми чинами і кров'ю писало історичні сторінки нашого народу в бурхливій першій половині сучасного століття.

Я вдячний Богу та щасливий, що мені довелось служити моїй Батьківщині й моєму народові в трьох українських військових формаціях:

Українській Галицькій Армії, Леґіоні Українських Націоналістів і Першій Дивізії Української Національної Армії.

Це для мене особлива честь і гордість. Одночасно і велика радість, що послужив Україні як український старшина не лише у військовій уніформі, але як і громадянин, проте завжди вважаючи себе українським вояком, вірним своїй вояцькій присязі.

Таким українським вояком я залишусь до кінця мого життя.

Мюнхен, 1.1.1982 року.

полк., мґр Євген Побігущий-Рен