ФРАҐМЕНТИ СПОГАДІВ З ДИВІЗІЇ

Це не будуть описи геройських вчинків, важких боїв чи тому подібного. Це радше спомини подій про які в тому часі не можна було писати. Спомини про події, які все таки були, хоч у більшості воєнних звітів про них не згадувалося. Зрештою зовсім зрозуміло.

Коли почався рух з Дивізією, весною 1943 року, я не мав великого переконання про всю цю справу, Остаточно, я вже не був юнаком, був по "тридцятці", мав вже деякі досвіди з німцями ще 1939-41 років. Зокрема з часу, коли мені довелося побувати в "Похідних ґрупах" ОУН на Сході України і лише з деякими труднощами вдалося вирватися з-під "опіки" панів з чорними відзнаками "СД" на рукавах. Мені ці досвіди дали неприємні спогади. Романтика "Червоної Калини", яку пропаґувала Військова Управа під фактичним проводом полк. Бізанца з його: "Ти не маєш шльово", мене не переконувала, бо вона аж ніяк не надавалась до тогочасної ситуації, хоч від наймолодших літ я зачитувався у видання "Червоної Калини", Я завжди мріяв про військо, але поляки не хотіли мене у "своєму" війську...

А зрештою, після щасливого повернення з "Похідних ґруп" (після відомих арештів - розгрому ОУН 13-го вересня 1941 р.), щойно по кількох місяцях мені вдалося "зловити" зв'язок до Організації і виконувати деякі незначні завдання. Приблизно, в літі 1942 року я добився до зв'язку з сл. п. Ярославом Старухом - "Стягом", який для мене був "Обухом", а я для нього - "Скорим". Він давав мені дальші, знову, невеликі завдання.

"Праця з молодшою інтеліґенцією міста Львова". Вже тоді говорилося, що після невдалої спроби з "Нахтіґалем" і "Роляндом" будуть можливості нових спроб німців організувати певні українські військові відділи. Оскільки я знав - Старуха арештували (не пам'ятаю коли), а Леґіон - розв'язали, після дій проти большевицьких партизан в Білорусі, декілька старшин на чолі з майором Побігущим перебували ще на Лонцького в тюрмі Ґештапо. Мій зв'язок зовсім перервався, хоч свої дрібні доручення я далі виконував, але знав, що Організація до всяких більших спроб організування українських частин в рамках німецької армії ставиться неґативно.

Особисто здавалося, що єдиною причиною чому я мав піти до цієї ще не дуже ясно окресленої формації було те, що війна і так довго не потриває, а при кінці варто було б мати в руках якусь солідну зброю, а не лише пістоля марки "Ортґіс". (До речі, я привіз собі зі Сходу "Ф.Н." - а, але це таки було замало...). А тут, може, як у Першій світовій війні - обидва противники - Росія і Німеччина програють, і тоді може бути всяке.

Прийшли урочисті проголошення повстання "Стрілецької Дивізії Галичина". Були різні паради, вийшли на волю старшини леґіонів "Нахтіґаль" і "Ролянд", та зголосилися до Дивізії, бо іншої ради не було; звільнився з-під арешту Роман Шухевич, і не пішли до Дивізії деякі інші, які вже перед тим перейшли до УПА на Волині. (Між ними - мій добрий друг Юлько Ковальський, який згодом загинув у боротьбі таки на Волині). Я цього усього не бачив - ані цих парад, ані пізніше - перших виїздів добровольців на вишкіл, бо я саме виїхав (на всяк випадок) до села Сівка над Дністром, де мав нагоду бачити з кукурудзи відділи Ковпака, які перейшовши міст через Дністер, спалили його за собою, й пішли в Карпати, де дістали доброго прочухана, головно від відділів УПА. Так закінчився рейд "сильних духом" від "Путивля до Карпат". Тим часом далі йшли проклямації, а після них - "реклямації". Я очікував на місці і далі пошукував за перерваним зв'язком (мій зв'язковий в міжчасі пішов до ... Дивізії"). Тим часом я лише дискутував з тодішнім "титулярним" посадником міста - моїм добрим знайомим д-ром Степаном Біляком про те, що з тієї Дивізії вийде. Він сам, хоч вже старший віком, зголосився до Дивізії і, очевидно, був "реклямований". За пару місяців виявилося, що може з того вийти: вишколи в Нойгаммері і різних містах Европи. Трохи було "дезертирів", які, очевидно, ішли прямо до УПА. Деякі з тією метою вступили до Дивізії, щоб навчатися стріляти, а потім піти в "ліс". Я далі ще виконував свої незначні організаційні обов'язки, але їх вже, мабуть, зауважили на вулиці Пелчинській, бо якось восени 1943 р. "добрі люди", які мали зв'язки з панами з "СД", застерегли мене, що ці панове щораз більше мною цікавляться, та краще буде як я зникну і в найкращому випадку - до Дивізії, де за мною ніхто шукати не буде.

Щастям було те, що мій добрий колеґа, Стахо Кравчишин, який відбув вишкіл у першій чоті наших військових звітодавців Дивізії приїхав у відпустку до Львова разом з малярем Мироном Левицьким. Відвідавши мене в моєму бюрі, запитав: "А, ти, що тут робиш? Хочеш піти до кацету? Гуляй зі мною!" До нас долучилися: мій колеґа О. Луцький (шваґер якого, Мирон Левицький, також вже відбув вишкіл), та ще кількох кандидатів на шоферів чоти звітодавців.

За кілька днів, десь в половині грудня 1943 року, ми заспівали (тихенько): "Хлопці підемо...", а ще за пару днів підстаршини на вишколі ганяли нами по полю і "давали нам в кість" по 24 години на добу. Ніякого спеціяльного вишколу наша ґрупа не проходила, але зате ми навчилися добре, а навіть дуже добре орудувати кількома зразками пістолів, включно з машиновою МП, рушницею, кулеметом, а також головно повзати по болоті і піску.

Тоді трапилася моя найнебезпечніша пригода за час цілого вишколу в Дивізії. Ми вчилися метати ручними ґранатами (кожен знає як це робиться). Треба відтягнути шнурок з держака ґранати, почислити 121,122, і на 123 - метнути із зацементованого рова ґранату, а шнурок задержати в руці. Один з вишколюваних метальників зробив докладно все те, але... навпаки! Потягнув за шнурок, і затримавши в руці ґранату, кинув далеко від себе... шнурок! Всі заніміли, попадали на землю і лише підстаршина - вишкільник вирвав "кандидатові на ґранатомета" ґранату з рук, і жбурнув її в повітря. Вона вибухнула в повітрі, і на щастя нікого не зачепила. Це була моя найгрізніша хвилина в службі вишколу нашої славної 1-шої УД...

Так минула зима, яку ми провели на піхотинському вишколі, лише фоторепортери переглядали альбоми зі світлинами з фронтів, а майбутній фільмар - Володар Ратич (загинув під Бродами), часом брав мене на футбольні змагання, які для вправи фільмував.

Перебування на вишколі нам "уприємнювали" налети альянтських літаків: американських - вдень, англійських - вночі. Раз було тих американських "лібераторів" майже тисячу - стільки їх начислив лежачи в капусті підчас вправ за містом...

В міжчасі "доблесна радянська армія" підійшла до Галичини і не було по що вже далі вишколюватися. Кандидати на фоторепортерів перестали оглядати альбоми воєнних світлин, фільмар перестав фільмувати футбольні змагання, а ми, ґрупа "Слово", себто майбутні репортери, перестали складати кулемети і ходити на вправи. Перебуваючи на вишколі, ми добре навчили наших колеґ (шведів, вальонів, флямандців, голляндців, французів) співати наших різноманітних пісень.

Так що під кінець вишколу вони вже добре "ревіли": "Льопчі підемо, воля і шлава, са Україну, са рівні права..."

Нас розділили на дві ґрупи: одна стала "Чотою Галичина", а її члени після короткого перебування в Нойгаммері роз'їхались хто куди: на фронт до Ґрупи Баєрсдорфа; на вишколи добровольців по цілій Европі; як кур'єри - у різні місцевости, які ми знали лише з мали Европи. Друга ґрупа - з якої сформували "Команду Галичина", від'їхала до Львова. Звідки (це була вже весна 1944 р.) ми виїздили в різні місця, де були тоді частини Дивізії (це було ще перед Бродами). Найбільше їздив Стефан Конрад, вже в той час професійний журналіст, а також Мирон Левицький, який пересидів тоді навіть щось тиждень в большевицькім запіллю, але щасливо повернувся і наші командири не знали, що з ним робити: чи розстріляти, як перебіжчика, чи дати хрест заслуги за відвагу. Але Мирон завжди ходив своїми стежками і цим разом дав собі раду...

У "Команді Галичина" у Львові з наших працювали: Конрад, Кравчишин (радіорепортер), я, друкарка, цивільний перекладач О. Н., і письменник Михайло Островерха, з яким ми швидко подружили. Він дав мені пораду: "Ти, Олег, мотай на вус і про все те, що не можеш тепер написати, колись напишеш..." Я писав тоді, вже не пам'ятаю що, до дивізійної газети, яка називалась дуже гордо - "До Перемоги" (потім змінили її назву на "До Зброї", коли вже про ніяку перемогу не було мови і газету перенесли до Кракова, а потім до Відня). Мав я тоді один виїзд на фронт під Лопатин, де стояла в боях наша частина, яка офіційно називалася "Відділ Бінц" і, де чотирьох наших хлопців отримали перші бойові відзначення. Повернувшись до Львова, я написав свій перший "бойовий" звіт, а пізніше, Кравчишин зробив з цими відзначеними хлопцями радіорепортаж, який передавала Львівська радіостанція. Мій звіт надрукували декілька газет, між іншими і "Львівські Вісті". І в цьому звіті я вжив цитату з повстанської пісні "Ми українські партизани", а саме: "В огні кується наша доля, встають заковані з оков..." Очевидно, цю другу частину цензура вкреслила... Був ще мій другий звіт, про одного нашого вояка, який з кількома десятками товаришів вирвався з обложеного совєтами Тернополя, і за це отримав декілька високих бойових нагород. Між оборонцями Тернополя була одна частина Дивізії (мабуть, сотня чи навіть батальйон), яка з облоги не вийшла, крім цього одного стрільця. До речі, в одній з книжок-репортажів відомого совєтського письменника, теж військового репортера часу війни, автора книжки про оборону Сталінграда п. н. "Дні і Ночі" Костянтина Сімонова, є згадка про ці події. Він описує свій побут в обложеному Тернополі, де тоді велися жорстокі бої, і де він запитав одного з совєтських офіцерів, як б'ються обложені ворожі частини, і отримав відповідь: "Знаменито б'ються, такі сини..." Це мабуть, найвища похвала з ворожого боку і для наших оборонців міста - сотні чи батальйону, вояків Дивізії.

Незабаром прийшов бій під Бродами, де загинули більшість членів "Чоти Галичина" відділу наших звітодавців. Залишилися живими лише О. Луцький зі шваґром Мироном Левицьким, Юрко Копистянський і прилучений до них наш хлопець на прізвище Фурман. Загинули: Володар Ратич, Володимир Заворотюк і інші. Решту прізвищ я не згадую, бо не знати, яка їх стрінула доля і не знати чи може десь ще живуть...

Вневдовзі довелося покидати Львів на день моїх уродин, у липні, і після деяких пригод (зустріч з совєтськими парашутистами біля Ярослава), через Перемишль ми добилися до Кракова, де заклалася нова "Команда Галичина" і де ми видавали газету "До Зброї", яку треба було розвозити до Дивізії. В нашому розпорядженні була квартира на вулиці Жешовській, яку німці перейменували на "Райхштрассе". Бюра редакції були на якійсь іншій вулиці.

Звідси знову були виїзди на фронт, хоч не завжди до Дивізії, яка ще переґрупувалася в Нойгаммері, а потім - на Словаччину, під Дуклянський просмик, який Совєти важко атакували. Про це я також щось писав, але де воно було надруковане - не знаю, крім одного звіту, який зберігся в мене, п. з. "Зустріч з полоненими", себто з нашими людьми, яких большевики силою забрали до своєї армії, в більшості не давши зброї чи набоїв до неї, висилали їх на бій із заохотою політруків: "Вперьод, бандеровская сволоч!"

В міжчасі німці випустили з концтаборів українських політв'язнів обидвох оунівських ґруп, і в нашій столиці почали появлятися добрі знайомі: Охримович, "Рудий Антек", Юрко Лопатинський, появився на сам Свят Вечір "Смок", себто Степан Федак як старшина Дивізії (колись виконував атентат на Пілсудського). Тоді постала пісенька, яку ще пригадую:

"На Райхштрассе є халупа,
Там ся сходить ціла УПА,
Там приходять бандерівці
Заглядають теж і мельниківці".

Я ще відпровадив Юрка "Калину" Лопатинського (мого майбутнього кума, бо після війни він став хресним батьком мого сина), коли він вирушав темної ночі в Україну...

А десь в половині січня совєтська армія підійшла під Краків, і довелося серед паніки вибратися далі, через Боґумін (той самий Боґумін, який колись поляки в коляборації з німцями йшли відбирати від чехів в поході на Заользє, далі на Словаччину до Жіліни. Тут знову одні (зокрема Луцький), пішов відбирати від ворога Банську Бистрицю в ґрупі "Тата" Вільднера, колишнього словацького чи чеського старшини. Мені приходилося ходити зимовими ночами з патрулями, які намагалися "ловити" совєтських парашутистів, зрештою без великого успіху. А потім - прийшов важкий марш-відступ - ночами й пішки, через засніжені гори. Але хто з нас цього не пережив? По дорозі пригод було чимало, але куди про це писати - хто пише про відступ? Я запам'ятав усе і "мотав на вус", за порадою Островерхи.

А потім знову далі: до Юґославії, через Австрію, досить ґрунтовно збомбардований Ґрац, Лінц і нарешті ми засіли в якійсь школі біля Цельовца на Словенії. Були знову пошуки за партизанами "Тіта-бандита", також без великих успіхів, відвідини в різних частинах Дивізії розташованих коло Марбурґу. Були зворушливі хвилини, коли отець Левенець пішов відправляти Службу Божу до якоїсь місцевої церкви, здається в Цельовці, де парох мало не зомлів, коли бачив, як "німецький" старшина скидає плащ і переодягається у фелон, а два вояки служать йому до св. Літургії. Старий словенський парох розплакався.

Був ще один цікавий випадок, коли я і Конрад мали поїхати через ріку до якогось села, де Дивізія повинна була прийняти до себе, т. зв. "Волинський Леґіон". Приїхали ми з Конрадом і дивізійною оркестрою до того села, застали на стовпах прапори, знайшли між леґіонерами чимало знайомих (м. і. я стрінув там Ореста Городиського). Все було готовим для перебрання "Леґіону", крім... самого "Леґіону".

Вночі вояки "Леґіону" - бистрі і відважні хлопці, заспівавши пісеньку "Ращітай меня хазяїн, я работать не хачу..." (а далі щось нецензурне), вийшли зі села, забравши кулемети і іншу зброю, мабуть, вирішивши злучитися не з Дивізією, а з "четніками" ген. Міхайловича. Не було ради, треба було рушати наздоганяти, щоб виперсвадувати втікачам, що це не буде добре. Брав я тоді участь в цій "погоні" з сотником Макарушкою і сином полковника Дяченка (виглядав як справжній козак з картини Рєпіна чи Самокішина). "Пігнали" на конях, а я, вроджений піхотинець - на хурі. Вони волиняків наздогнали, я - ні, і в кінці сотник Макарушка їх перемовив. Вони повернулися, і їх включили до Дивізії, де виявилися знаменитими і відважними - бойовими, справжніми вояками. Але їх розділили по частинах, а пошукавши якусь видуману приключку, їх провідника "Ворона" - розстріляли. Якийсь час перед тим я ще говорив з ним, відвідуючи одну з їх частин, і він дорікав нам, чому ми їх не залишили в спокою.

При цій нагоді пригадую, що я мав при зустрічах з сотником Макарушкою незначні непорозуміння. Я завжди величав його не військовою ранґою, а лише "Пане доктор". Йому це було не по нутру і одного разу "вибухнув": "Ми є у війську і не забувайте про те. Ви... Ви, пане маґістер!"

В тому ж часі в нашій обителі біля Цельовца появилася людина в уніформі, хоч без зброї. З шляхетними рисами обличчя - вона зовсім не "пасувала" до того цілого нашого товариства. Виявилося, що це приділений до нас славний маляр-баталіст Леонід Перфецький, який якимсь дивом став малярем-звітодавцем. Він ніяк не хотів одягати на себе цілого приписового виряду: шолома, ґазової маски і навіть карабіна. Всі, навіть німці, його дуже шанували і зверталися до нього через "Гер Професор". Коли мав відійти у свою дорогу - збирати матеріяли для шкіців, він попросив, щоб я з цілим тим вирядом його трохи відпровадив, і, показуючи мені маленького пістоля, якого носив у кишені, просив, щоб все решту від нього забрав, кажучи: "Як мене, кіннотчика "Залізної Дивізії", большевики без шолома не викінчили, то я і тепер дам собі раду..." І справді завжди повертався, а я знову "обдаровував" його цілим офіційним вирядом.

Тим часом прийшла черга на бої під Штраденом і Ґляйхенберґом, які і так всім відомі. Ґляйхенберґ я відвідував двічі. Вперше - із старим вусатим сотником Романченком (вуса йому наказували голити), а вдруге - з моїм добрим другом, Богданом Підгайним. Мав я пам'ятку з одних відвідин. Підчас обстрілу замку ворожими ґранатометами, де ми перебували, я впав на підлогу, і мені в руку влетіла українська мідяна іконка Святого Миколая (ХVІІ-го сторіччя, як казали опісля знавці). Тепер вона "спочиває" в музеї-архіві Української Філядельфійської Митрополії. Були ще цікаві зустрічі з о. д-ром Гриньохом, який коротко прибув до Дивізії, щось говорив з Фрайтаґом, і давав нам пораду, куди прямувати після закінчення війни, та тим часом відвідувати якнайбільше частин вздовж фронту, щоб ми носили вістки від частини до частини, від одних старшин до других, щоб всі знали по змозі "що пищить в траві". Я мав змогу це робити, бо мене "обороняла" чорна опаска на рукаві з написом "Звітодавець". Ніякий німець, навіть старшина не хотів зі мною зачіпатися, тим більше, що я носив дуже "неофіційну" уніформу: широкі офіцерські "райтки", саперські чоботи, під шиєю - апарат "ляйка", захисна блюза і такого ж кольору шапка гірського стрільця, "Хто його знає, що то за один?"

Багато тоді вдалося зробити, повідомляючи старшин з різних частин, що діється у світі, але писати про це - ані думки! Хоч газета виходила десь у Відні, а потім навіть у Маріборі, де нею відав Конрад. Що там в тій газеті тоді писалося, бігме не пам'ятаю. Прийшло тоді теж доручення чи наказ від Миколи Лебедя ("Рубана"), яке приніс старшина УПА полковник "Гуцул", сл. п. Іван Бутковський, щоб роззброїти німецький склад Дивізії та пробиватися до Адріятику, до якогось порту і там чекати на англійців. Але цього не можна було виконати, бо ж ми були безпосередньо на фронті, а до того оточені німецькими частинами.

Виконуючи доручення о. д-ра Гриньоха, я почав "вештатися" по всіх можливих відтінках фронту. Разом з пор. Богданом Підгайним відвідав важку сотню пор. Чучкевича в день його уродин, був свідком як ці два "політичні противники" подали собі руки і обнялися...

Побував на нараді старшин запасного полку, де був тоді пор. Славко Малецький і, де я подав тим, хто зібрався, все те, що знав...

Був у фюзилерів Гуляка, частина якого на Великодні Свята "христосувалися" через делеґатів з вояками з "другого" боку (здається, це був Кам'янець-Подільський стрілковий полк), обмінявшись святочними дарунками ... Чи можна було про це писати?

Побував у Богдана Бігуса, був у Герасимовича, де якийсь вояк-гармоніст з передового окопу награвав совєтчикам різні мелодії, а ті заохочували його: "Ей, ґалічан, заграй ще дещо", - аж поки не повідомляли: "Довольно, політрук ідьот".

Бував у пор. Козака, коли він стояв ще під самим замком Ґляйхенберґ, де він влаштував для мене концерт пісень, які співали його вояки. Там, під Ґляйхенберґом загинув підстаршина сотні Козака, десятник одесит Стасенко. Рятуючи життя свого командира - відкидаючи ґранату, призначену для Козака, сам впав поцілений ворожою кулею... Чув я вигуки совєтських бійців: "Ей, Казак, виступай!"

Відвідав мого колеґу з Карпатського Лещетарського Клюбу, Ромка Гавриляка, який вибрався зі мною випробувати щойно отриманий снайперський карабін і при цій нагоді знайшов сплячого на стійці (на залізничному торі) хлопця. Роман потиху відібрав у сплячого карабін і, повернувшись зі мною до своєї квартири, чекав, що з того буде... За короткий час прибіг спопелілий хлопчисько, впав на коліна перед Романом і качав лебедіти:

"Пане поручнику, даруйте життя: жінка, діти..." Мав щастя, що трапив на свого...

Пам'ятаю, як вдвійку з моїм фоторепортером Раймаром Ш. відвідали якусь батарею, обслуга якої особливо відзначилася. Ми повинні були її сфотографувати, в потім й описати. Але з цієї оказії ми з (цілою обслугою батерії) напилися "по вінця" мосту і, повертаючись, залізли аж до таблиці з написом: "Вніманіє! Враґ наблюдаєт!" Себто, ми були вже по чужій стороні… Ой, як ми звідти віяли... незважаючи ні на що.

За декілька днів перед закінченням війни я зайшов до "Лейка" - пор. Тараса Чмоли. Був сам полудень, коли він з двадцятьма добровольцями якраз вибрався на розвідувальну стежу до противників, які сиділи через сад яких метрів 60. "Лейк" запропонував мені - "Хочеш, підемо з нами! Бойовий хрест запевнений!" Але, що березовий хрест був певніший, я чемно подякував. Але Чмола повернувся без втрат, і ще, мабуть, з ворожим "язиком". (А, може, таки треба було піти з ними?).

Одного разу большевики таки виразно "полювали" за мною. Якраз я зійшов з гори Штраден і спокійно мандрував по болотистій долині. Аж раптом навколо мене почали вибухати набої з ґранатометів. Большевики, мабуть, підготовляли черговий наступ, і, зауваживши через далековиди дивну постять в офіцерських "райтках”, вважили вартістним мене викінчити, коли я лежав у болоті, шукаючи пам'ятковий золотий перстень. Довшу хвилину я копирсався в болоті, шукаючи перстня... доки нарешті не знайшов. Вороги були певні, що я вже "готовий", бо лежу в болоті, й припинили звертати на мене увагу та перенесли свій вогонь на іншу ціль...

Нарешті прийшов час, коли нас відвідав генерал Шандрук. Він щось переговорював з Фрайтаґом, але про що - ніхто не знав. Ми спали у Марієндорфі (недалеко від фронту) разом з генералом. Він - на єдиному ліжку, а ми - на долівці, на соломі: Луцький, Головко, Копистянський, я і наш шофер Герасимович, званий "Юзько", якого я раз добре "зібрав", коли побачив, що генерал під студнею чистить свої чоботи, а "Юзько” розкривши рота, приглядається…

Говорили ми з генералом день чи два. Вів показував мені документи з часів служби в польській армії, а потім - витягнув з валізки український прапор. Цей прапор повис на імпровізованій щоглі біля нашої хати.

Генерал відвідував фронтові частини Дивізії, а за пару днів недалеко від лінії фронту відбулася присяга, на вірність Україні в його присутності. Крім генерала було кілька німецьких старшин, ад'ютант генерала - сл. п. хор. Роман Цьолко. Отець Левенець, капелян Дивізії, на збудованій трибуні, оточений чотирикутником вояків проголошував текст присяги. Перед трибуною стояли два ґранатомети, на які хорунжі Гавриляк і Припхан поклали руки. Вояцтво стояло з піднесеними правицями і кожен голосно повторював слова присяги, з якої я лише запам'ятав кілька фраз: "Присягаю всемогучому Богові... під Українським Національним прапором... зі зброєю в руках... за свій Нарід і свою Батьківщину - Україну... Так мені Боже і Пречиста Мати допоможи..."

Словам присяги акомпанували недалекі гуркоти кулеметів, а часом зі сторони Ед стогнала земля від удару важкої гармати...

Я стояв на шкарпі, поруч - Юрко Дяченко (Де ти тепер, Юрку?). Обоє разом ми сказали: "Так, ми присягли Україні!".

З нотатником в руці я підійшов до ґрупи старшин. Один з них (мабуть, це був д-р Арльт), побачивши на моєму рукаві опаску "Звітодавець", сказав: "Але про це, звітодавче, не можна Вам писати!"

Прийшов останній день. Відступ через гори. Продовжувались обстріли тітовських літаків (хоч війна вже й закінчилася). Перегони з большевиками - хто скорше зайде чи заїде до "безпечної границі" альянтської зони. Різні, більші чи менші пригоди, аж до дня, коли в місцевості Поллінґ в Баварії німці відокремилися від нас.

На закінчення полк. Баєрсдорф оплюгавив нас останніми словами, коли ми стояли на мокрій толоці під сторожею трьох американських танків, а пор. Любко Ортинський повинен був перекладати ці ганебні слова нашого "товариша по зброї"...

Так закінчилася моя звітодавча епопея. Не можу вмістити усього на кількох сторінках. А написати те, що було тоді - теж годі було під німецькою цензурою ("А цього Вам, звітодавче, писати не можна!").

В американському полоні я не думав сидіти задовго, їсти не було що. Ми збирали квасок і траву. Звідкись притаскали польову кухню, застрілили коня, варили зупу, били воші, і ... нудьгували. Одного дня я і мій друг Луцький (так як пішли разом до Дивізії в грудні 1943 р., так само разом "висмикнулися" з табору) стали "цивілями"...

За пару років в Мюнхені постало наше Братство. Ми почали видавати наші "Дивізійні Вісті" з Шипайлом, Горбачем, Конрадом (потім до нас приєднався Любко Ортинський, зробивши докторат в Австрії). Можна вже було писати. Вийшла книжка "Броди", і як казав Любко: "Треба розколисати дзвін". Коли я вже їхав до Америки, Любко на від'їзді сказав мені: "Ти вже є правдивим журналістом, і хіба письменником. Напиши про те, про що ти не міг писати перед тим. Напиши як це було направду. Напиши, щоб "яму вирвало!" Так постала книжка "За Стрілецький Звичай". Не думаю, щоб тоді, в п'ятдесятих роках, в діяспорі вона "яму вирвала", але якусь діру в умах людей хіба таки зробила.

Тепер - книжка дісталася до Львова і один її примірник (один!) мандрує з рук-в-руки по моєму місту. До мене вже приходять листи від молодих людей "звідтіля". Ось уривок одного: "Шкодую, що ми не мали змоги (я кажу - молодь) прочитати це раніше. Направду кажучи - це перша така книга про ці події, описані Вами. Так ж це — справжня історія, я складаю дяку Богові та Вам, що Ви таки зберегли її для нас і донесли її хоч би тільки до мене... Що говорити, коли твір з української літератури на атестат зрілості ми писали по роману "Прапороносці". А Ваша книга - це ж з душею написана історія для нас - таких же молодих, якими є Ваші герої... Велика Вам дяка..."

Може все таки слова Любка Ортинського справдяться, якщо навіть лише у кількох молодих серцях в Україні ця книжка "вирве яму". Але це вже, як каже Кіплінґ, - зовсім інша історія.